Крутіж

Сторінка 16 з 46

Лепкий Богдан

— Бий харцизів, бий! — кричав Босаковський.

І знов вісім шабель, як вісім блискавок ясних, блиснуло у блідому місячному сяйві, зашипіло, засичало, засвистіло, зударяючись із ворожими шаблями. І знову кілька людських тіл, як кілька підрубаних у лісі дерев, повалилося на землю. Та на їх місце перли інші, бо велетень-харциз усе келепом вимахував над ними, гукаючи:

— Вперед, бо смерть!

Аж котрийсь із харцизів, побачивши Босаковського, високого не на людську міру, з вусами, як гадюки, по яких спливала кров, і з блискавкою замість шаблі в руці, крикнув:

— Упир! Упир!

— Кому до пекла спішно — ходи! — відповів Босаковський і рубав із такою силою, що голови як не відлітали з пліч, то розчереплювалися надвоє.

— Вперед, бо смерть! — ревів харциз і на кладці стовпилося стільки людей, що вона не видержала, затріщала й полетіла стрімголов.

— Пали! — гукнув Босаковський і з вікон посипалися кулі на тих, що бовталися у воді, як у кошелю раки.

Рів був глибокий, вода, болото, а на дні повбивані гострозатесані кілки. Вийти з того рова живим не було легко.

Улас тримав своїх людей біля великої брами. А як побачив, що сталося біля бічної, казав Панасові пускати собак.

Вісім звірюк рвонулося вперед. За ними біг Панас, У сорочці і в полотняних штанах, з довгою сивою бородою і з старосвітським луком у руці виглядав справді, як упир, що піднявся із забутої могили, щоб боронити домівки, в якій колись проживав.

З Панасом пустилися Уласові наймити. Усі хлопи, як дуби, з пищалями, сокирами й ціпами, хто що любив і чим орудував краще. На останку Улас із бердишем на довгому держаку. Він ним найгрубшу гілляку за одним ударом відбивав від пня. Біля Уласа найстарша і найлюбіша його невістка з луком, як хутірна Діана.

Ціла та ватага кинулася на майдан з таким нелюдським криком, що, казав би ти, орда йде.

Коли це побачив Босаковський, то, не надумуючись довго, вхопив довжелезну і кріпку драбину з густими жилавими щаблями, перекинув її через рів і, заки ворог отямився, що він робить, побіг, гукаючи:

— За мною, одинцем за мною!

Так перебіг Борис і всі Уласенки.

Ворог, узятий несподівано в два вогні, кидався направо й наліво. Але спасення не було нікому. Хто у воду стрімголов не полетів, той псам у зуби попадався.

Даремно велетень-харциз келепом махав і словами грозив, — ніхто його не слухав. Ватагою заволодів той смертельний страх, на який ради нема. Кожний тільки й думав, щоб вихопитися із того жахливого крутіжа й втікти, куди його ноги понесуть. Але й за такими щасливцями гналися Панасові собаки та летіли стріли.

А Панас так туго натягав свій лук, що стріла як увійшла грудьми, то виходили хребтом.

— Борисе, уважай! — гукнув Босаковський.

Він побачив, що велетень-харциз на Бориса із своїм келепом ішов, а Босаковський не міг скочити Борисові на підмогу, бо сам проти трьох боровся.

Але Борис впору відскочив, і велетнів келеп зарився глибоко в землю, а сам він носом запоров. Та був це борець не будь-який. Зірвався, вихопив келеп і замахнувся ним так сильно, що коли б був улучив Бориса, то цей і не гикнув би. Але Борис, хоч менший і куди слабший від свого супротивника, був набагато легший і меткіший від нього. Як дикий кіт, почав він на всі боки скакати, поки не дочекався щасливого моменту й з усієї сили не рубнув шаблею ворога по черепу.

Велет заревів, як ранений тур, рвонувся, але тільки два-три кроки ступив, і келеп вилетів йому з рук, а він сам горілиць простягнувся на землі.

Босаковський саме тоді упорався із своїми супротивниками й прибіг Борисові на допомогу. Та, побачивши, що сталось, шаблю об полу обтер і тричі нею Бориса по правому рамені ударив.

— Бачу, що не осоромиш мене, — промовив і хотів вус повісити на вухо, але тоді побачив, що вус цей був увесь у крові.

— Бач, якийсь нехрист черкнув мене, і то по самім лобі. Та, мабуть, я йому це з лихвою віддав.

Борис ухопив його за руку й потягнув до криниці. Хотів віддирати рукав від своєї сорочки й промивати рану, та Босаковський не дав.

— Краще відро на голову вилий, це мені добре зробить... Так... Ух!.. Як же я змахався... А тепер скоріш затовчи пороху в сивусі і на шматині приложи до рани.

Борис хотів скочити до хати по горілку, та Босаковський добув пляшку зі своїх бездонних шароварів.

— Улас, щира душа, дав мені надобраніч, та я не встиг випити, аж тепер знадобиться... Тільки ти не лий багато, бо шкода... Так, так, спасибі, але пляшку дай сюди!

Заки Борис заліпив рану, Босаковський випив горілку до останньої краплі, кажучи, що як вона має пособити, то треба її усередину давати, бо середина важніша від верху.

За той час Улас кінчав ворогів. Неважко було.

Втративши свого провідника, про якого гадали, що він непоборний, харцизи навіть не боронилися. Кидали всю зброю та благали пощади.

Бачив це Борис і тягнув свого названого дядька до бічної хати. Хотів його покласти на ліжко, щоби з нього забагато крові не зійшло.

— Тю, дурний! Це для здоров'я добре. Не менше двох разів на рік пускаю собі кров, щоб мене не залила. Бігай скоріше до стайні та кажи наймитам, щоб коней сідлали. Поїдемо за ворожим табором. Він, мабуть, недалеко звідси стоїть.

Але наймити й без того вивели вже коні на зводжений міст.

Борис і Босаковський скочили на своїх. Панас, Помело, три Уласенки та їх жінки почвалали за ними. Улас, Устя і челядь лишилися хутор пильнувати.

Недалеко вони йшли. Серед лісу в придолинку паслося стадо коней і кількох конюхів грілося біля вогнища. Вони навіть не пробували супротивлятися й відразу здалися. Одному з них Борис петлю на шию закинув.

— Табір де? Кажи!

Конюх не надумувався довго, — провадив.

— А собак тепер прибери до рук, — відізвався Босаковський до Панаса, — щоб не покусали кого.

Панас насилу покликав псів до себе й повпинав їх на ланцюги. Він чотири, а старший Уласенко стільки ж провадив. їхали, як на лови.

— Тільки ти нас добре веди, а то — смерть, — грозили конюхові. — Собаку на гілляку — й кінець!

— За що? — боронився хлопчисько. — Гадаєте, що ми з доброї волі? Нас присилували так, як і ви тепер. Але ми нікого не грабували і не вбили, біля коней завжди були.

— Не балакай багато. Веди... Далеко ще?