— Звичайно, буде! — підтвердив Вільямс.
— Отже, Пол кидає свою бісову роботу, все те нікчемство, і ми переїжджаємо до провінції.
— Коли?
— Десь у серпні. А може, й у вересні. Принаймні не пізніше Нового року.
Вільямс щиро зрадів. Оце справді чудова думка! Хай-но вони тільки виберуться з цього міста! Пол, певне, наскладав досить грошей за всі ці роки. Аби вони тільки виїхали! Аби вона тільки дозволила йому!
Він кинув погляд на Хелін, на її ясне обличчя, що було таким завдяки її давній звичці напружувати м'язи — отож обличчя в неї світилося, завдяки її свідомим зусиллям, схоже на світло лампи після заходу сонця.
— Ваш план просто колосальний,— сказав Вільямс.
— Ти й справді думаєш, що ми можемо здійснити його, Вільямсе, ти думаєш, ми справді здійснимо його? Ти справді думаєш, що Пол чудовий письменник?
— Не сумніваюся. Вам треба спробувати.
— Він завжди зможе повернутися на свою давню роботу, як захоче.
— Звичайно.
— Ну, значить ми це зробимо. Виберемося звідси, заберемо з собою Тома, свіже повітря піде йому на користь, всім нам піде на користь, ми перестанемо пити, перестанемо жити нічним життям і переїдемо на нове місце з друкарською машинкою і десятьма паками паперу для Пола. Ти справді думаєш, що він з біса добрий письменник, Вільямсе?
— Ти ж знаєш, що це так.
— Розкажіть мені, містере Вільямс,— попросила місіс Мірс,— як ви стали письменником.
— Я змалку любив читати. Коли мені виповнилося двадцять, я почав щодня писати і вже не полишав цього,— нервово відповів він і спробував пригадати, як усе було насправді. Я просто писав і писав, по тисячі слів на день.
— Так само, як і Пол,— швидко вставила Хелін.
— У вас, певне, багато грошей,— сказала місіс Мірс.
Але тут вони почули, як у замку повертається ключ. Вільямс, полегшено всміхаючись, мимохіть схопився на ноги. Він усміхався, дивлячись на двері, що вже відчинялися. Він усміхався, і коли побачив постать Пола,— Пол прямував через передпокій до кімнати і виглядав він чудово. На нього було любо глянути, і щасливий Вільямс, вигукуючи ім'я приятеля, пішов йому назустріч із простягнутою рукою. Пол швидко пройшов по квартирі — високий, огрядніший, ніж кілька років тому, з рожевим обличчям і неприродно блискучими очима, трохи виряченими й налитими кров'ю. Від нього злегка тхнуло спиртним. Він схопив Вільямса за руку, щосили труснув її і загорлав:
— Вільямсе, боже ж ти мій, який я радий знову бачити тебе, друже! Ти зайшов усе-таки, як здорово знову бачити тебе, чорт забирай! Ну, то як ти? Стаєш знаменитістю! Господи, давай же вип'ємо, Хелін, принеси нам чогось випити! А, привіт, місіс Мірс. Сідай же, бога ради!
— Я вже піду, не буду вам заважати,— заквапилася місіс Мірс, рушаючи до виходу.— Дякую, що запросили зайти. До побачення, містере Вільямс.
— Вільямсе, чорт забирай, який я радий тебе бачити! Чи розповідала тобі Хелін про наш намір виїхати з міста, га?
— Вона сказала...
— Старий, ми таки виберемося з цього клятущого міста. Літо вже на носі. Я страшенно радий кинути нарешті цю каторжну роботу. По десять мільйонів слів телевізійної нісенітниці щороку читав я протягом десяти років, хіба не час уже кинути все це, Вільямсе, хіба ти не вважаєш, що я мав зробити це ще десять років тому? Тепер Коннектікут розчиняє нам свої двері! Випити хочеш? Ти бачив Тома? Том у своїй кімнаті, Хелін? Тягни його звідти, хай поговорить із Вільямсом. Ех, Вільямсе, ми такі раді бачити тебе. Ми всім і кожному хвалилися, що ти навідаєш нас. З ким ще ти зустрічався в місті?
— Учора ввечері бачився з Рейнольдсом.
— Редактор "Юнайтед фічерс" ...Ну, як він? У нього великий тираж?
— Маленький.
— Ти знаєш, Хелін, що він цілий рік не виходив із своєї квартири? Ти пам'ятаєш Рейнольдса? Непоганий хлопець, але військо чи щось там іще зсунуло його по фазі. Цілий рік він боявся вийти із своєї квартири, боявся, що вб'є кого-небудь на вулиці.
—Учора ввечері він вийшов з квартири разом зі мною,— сказав Вільямс.— Провів мене до автобуса.
— А, то значить із Рейнольдсом уже все гаразд, радий це чути. А ти знаєш про Бенкса? Минулого тижня загинув в автомобільній катастрофі в Род-Айленді.
— Не може бути!
— Так, сер, чорти б усе забрали, один з найкращих хлопців у світі, найкращий фотограф, який будь-коли працював для великих журналів. Справжній талант, і молодий до того ж, такий молодий! Напився й загинув у аварії по дорозі додому. Кляті автомобілі!
Вільямсу здалося, ніби велика зграя чорних круків залопотіла крильми у задушливому повітрі кімнати. Перед ним стояв уже не Пол. Це був чоловік якоїсь незнайомої жінки, ця сім'я, певне, оселилась тут після Пірсонів, десь зо три роки тому. І ніхто не знає, куди поїхали Пірсони. І дарма розпитувати цього чоловіка про Пола, він нічого не зможе про нього сказати.
— Вільямсе, ти бачив нашого сина? Хелін, приведи сюди Тома, хай вийде до нас!
Мовчазного сімнадцятирічного хлопця завели до кімнати, де, уже напідпитку, похитуючись, стояв Вільямс із заново наповненою склянкою.
— Це Том, Вільямсе, це Том.
— Ти пам'ятаєш Тома?
— Ти пам'ятаєш Вільямса, Томе?
— Привітайся, Томе.
— Том гарний хлопчик, правда ж, Вільямсе?
Вони, не змовкаючи, торохтіли вдвох, мов кудись поспішали, обоє з посоловілими очима, очима кольору газового вогню. То був справжній потік пустої балаканини, мішанина незв'язних слів.
— Томе, скажи містерові Вільямсу кілька слів на гангстерському жаргоні,— попросила Хелін.
Мовчанка.
— Том уже навчився цього жаргону, в нього розумна голова й добра пам'ять. Томе, скажи містерові Вільямсу кілька слів по-гангстерському. Ну скажи, Томе! — наполягала Хелін.
Мовчанка. Том стояв у дверях і дивився собі під ноги.
— Ну, Томе! — підбадьорювала Хелін.
— А, облиш його, Хелін.
— Чому ж, Поле, я подумала, що Вільямсу було б цікаво послухати гангстерського жаргону. Ти ж умієш, Томе, скажи нам що-небудь.
— Якщо він не хоче, значить не хоче! — поставив крапку Пол.
Мовчанка.
— Ходімо на кухню, а тим часом я наллю ще одну,— сказав Пол, підштовхуючи Вільямса рукою і важко ступаючи поруч.
На кухні їх обох захитало, і Пол учепився у Вільямсів лікоть, смикнувши його за руку. А тоді з обличчям, що скидалося на морду свині, яка цілий день кувікала, заговорив, низько нахилившись до свого співрозмовника: