де коли вкрадено, бо сестрин чоловік, той Гусак, при тракторці, при причепику, — що хоч у подвір'ї знайдеш, там цілого трактора збери, то й ще зостанеться. Лютує люд, помщається за своє вікове приниження, — а ці-го всі, що твеї хати не минають, герої якісь, та мученики, та тюремники, диви-н як убралися в пір'я; їм за муки положено. Не те що рід на рід, а лихо на лихо, напасть на напасть; йди до Альошки та спитай, та чарку в кущах хильни, заким Гандзі з бураків нема, — та й • ти йому про героїв оциХ-о-во розкажеш; чавнеться слізьми, та — не обіжайся; ще пацаном услід війні кинули бандерів по лісах талагунити; але ж вояки, — до дєвок у якусь хату внадилися, а ті зайшли скраю та зрешетили всі стіни; як хитріший, то впав на підлогу та й жив зостався; ще й медаль за відвагу одстібнув. У якому ж то він світі живе і якій владі покоряється; одну мудрість собі знав, але чорта признається. Виспівуй, пританцьовуй, а всяка наймудріша пришта немічна одпроти цього вішнього люду. Чи ти хоч сльозу якусь вичавити з людського ока, як розкажеш їм те, що вони знали, а це забули, — та я ж тобі про сльози вже оповів, які вони. Одно правда, — що було страшне, те у веселість вкидає; побіжи-н-но за тими дівками, що їх і слід здимів, та розкажи, як ти раз засидівся у господарів до одинадцятої години, та йдеш од них, а недалеко цвинтар, й там ще одна господа, доходжаєш і до цього обійстя, отворяєш ворота, а там наче з двадцять котів верещать різними голосами, й ти обминув цю хату й доходиш до цвинтаря, а там угорі чути усякі голоси котячі, там саме, де ховають таких, котрі нехрещені, і йдеш стежкою, те все чуєш і не боїшся, але зі стежки звернув праворуч на ті голоси, аби ближче почути, та лиш зробив зо три кроки, вночі вітер а ввечері сніг 24(11) березня зранку сніг а після дванадцятої дощ Вербна вночі сильний вітер Зіни день народження 25(12) березня вночі вітер дощ вдень мороз вітер холодно дощ і замерзало 26(13) березня похмуро дощ бризкав сніг розтав 27(14) березня вночі вітер вітер похмуро сонце трошки показалось 28(15) березня похмуро дощ цілий день прохолодно 29(16) березня Володька Бондар помер похмуро і сонце трошки показувалось 30(17) березня мороз а зранку туман до одинадцятої сонце і хмарно теплого Олекси
31(18) березня хмарило з пів на п'яту почав дощик бризкати сонце
0 восьмій показалось недовго було
1(19) квітня сонце зранку цілий день
1 хмари набігали 2(20) квітня зранку похмуро після десятої години сонце вияснилось
3(21) квітня сонце цілий день і хмари набігали Чистий четвер
4(22) квітня сонце і хмарилось страшно потепліло
як тобі дало такий ляк, що вже й не доходиш до перелаза свеї хати, лиш перескочив через пліт справа від церкви, прибіг до церкви з п'ятдесят кроків, зі страху переліз мур і скочив на цвинтар, а коло церкви на цвинтарі два вартівники, ти їм усе оповів, а вони кажуть, що чують те що-нового місяця, і попросив ти одного, щоб тебе відвів додоми, подякував йому, і більш нічого, — кожному всяке повірить, але правда кожного й всякого при них лишається, а те, що мало б бути, то ти його не заповниш нічим, ані й мудрістю аніякою, бо правда кожного всім відома, а шляхи у тумані. Бо й Любка як заріклася, то не одступить, — як їй не перепало од тих племінниць ні копійки, а племінниці на других селах, а вона кіля цеї хати хазяйкою була, хоч і обібрала до нитки, то тепер вона на могилу бабину й раз не ступить, щоб опорядити, яєчко з цукерком покласти. Знав ти чи не знав, — а цеї пори нема чого швендяти по кладовиську; зара машина осьо з молоком на Житомир; а поки браму зачинятиму, слухай, як воно раньш було й з чого починалося і якою мовою тоді казалося, — сидів я в хаті своей. А жунка брата моего двоюродного Петра Злиденного звістила мні, їж товар робочий мой вперся в город. А я, вставши, пошов оного товару вигонити. А вигнавши товар, зишовся на полі, за городом, з покойним Матвієм. Где Матвій мні говорил "для чого ви товар звичуєте в город? Да товар твой великую нам чинит шкоду". Теди я єму отвітствовал "хто єго тепер звичаєт, поневеж тепер через огород нілзя за огородиною товару гонити?" А тоє между собою говорячи, увійшли в город. Когда ж я, оставшис, ворота зачинял, а он, покойний Матвій, пошед-ши передом, не відаю, з якої причини, стал мою жунку палицею бити, а моя жунка з єго, Матвієвою, братанною дівчиною, не відал я за що, в ту пору сварилися, однак мені жаль стало, же он, покойний, б'єт мою жунку. Теди і я єго, Матвія, ударил палицею ж. А когда ж он ухватил мене за груди, в ту пору і я, покинувши палицю, і єго вхватил за груди. І в той борбі посилів я Матвія. А он, будучи подо мною, а ноги свої мні в груди уперши, за груди мене держал, хотячи вивернутис з-под мене. І хотя і я мовил "пусти мене", але он, Матвій, не пускал. Теди, вивернувши я ноги єго з-под себе, перве раз ударив коліном под бок, мовячи "пусти". Але он не пустив. Потом, як другий раз ударив єго, Матвія, под бок коліном, в ту пору он, пустивши з себе, стал на коліна. А бранячи мене матерно, мовил "як ти мене ошиб". А я от него побіг, мнимаючи, что он за мною буде гнатис. Потом, увошедши я в хату свою, вечерал. А по вечері пошов до коней на поле. Где до мене пришедши, Петро, брат
покойного Матвія, а мой брат двоюродний, ізвістил мні, что уже Матвій помер. Каже Зінка, дівчина, дочка Петра Злиденного, братанна убитого Матвія, з котрої дівчини завод до убийства стался. А она, дівчина, говорила так "вигонячи я воли дядка своего Трохима, лаяла на товар той. Почувши теє дядина моя Трохимиха, що лаю на воли, і на мене матерно лаяла. А я єї, дядину, также матерно лаяла. За що она, дядина, взявши мене за волоси, ударила по виску. Од якого, удару дядининого я плакала. Учувши тоє дядко мой Матвій і побачивши, что дядина мене б'єт, ударив і єї палицею, не відаю скол-ко раз. Потом, нагодившися, Трохим і єго, Матвія, ударив раз палицею ж. А потом, ухватившие за груди, повалилис на землю. Когда ж я увиділа Трохима наверх дядка, а Трохимиха єще палицею по ногах бієт, зараз побігла по матер да по тютку. А біжучи, стрі-тила тютку. Которой тютці говорила "іди, тютко, Трохим дядка б'єт". Да с тюткою знов назад вернулася. А пришедши до дядка з тюткою, побачила, що Трохим з жункою пошов од дядка за клуню. А дядка застали, что, ползучи, стогне і говорит, же "не буду жив". Потом оттол пошла я по отца своего, покинувши подля дядка тютку. А когда уже пришла з отцем своим, не застали дядка живого". А понеже оная дівчина в сказці своей об'явила, что і тютка єї Гапка Васили-ха там пригодилася, того ради допрошували і оную Гапку Василиху Поповичеву. Которая отвітствовала так "пришла я в хату, а невістка моя Петриха послала мене вигонити воли з огорода, мовячи "пойди, Гапко, на город, бо уже воли много шкоди починили в городі". Теди я, пошедши на огород, а переступивши через перелаз, увиділа отдалеки, через коноплі, что Трохим з Матвієм бору-