"От що не хтів, то мушу казати, — є сто морів, а сто перше то й буде третє, а небесам то зліку нема, й виходить з що-кождого моря по одній істоті, а що вже з небес, то й не злічити, і всі ці невидні; а ще ж скіко небес і морів перейде, а ще тих невидних, що тіки сяйво од них, а як відступить котре, то сяйво лишається; то нам хочеться бачити, що одне видне, а друге нє, і вже ж тим невидним краща гостина, як видним, бо це їх час і їх світ. Що-попри кожної хатини стаємо, і кожній-но імення нове, і зо кожної пришта своя обзивається, — де-яка річ, де що живого готове назад у пельку отому лукавому та й вернутися, аби знов було море, і щоб знов спорадитися на те, як було спервовіку, і щоб цей-го найголовніший вповів цьому лукавому пірняти в глибини вод та й виносити піску чи землиці, а він що не винесе в пазуряках, то вода й змиє, що не винесе, то й змиє, і аж як той наймудріший вкаже йому на мілкішому доставати, то вже тоді винесе, і буде чим землю посіяти. Але ж чи сховає лукавий землі з трохи у рота й цим разом, чи ж діжде, доки земля посіяна виросте, а його зачне розпирати, бо та земелька і в роті ну ж рости, нум рвати, а він — пирхати, і де пирхне, так там болото стає, де пирхне, то вже й коняка, а чхне і ригне, то вже тобі чоловік, собака, кіт, — то буде так і знов-но, скажіть. Як ще звідтоді цим ревізіям зліку не знати, — скіки хто землі приховав і скіки за лихої години виригне; то ревізорам роботи є, а вже ж їх більш, як
того всього, що тра обліковувати. Й не сміх, — гляньте-н цюди; переходять і землі, і небеса, а це стій та надзиркуй, де яка лишка чи там нестача, і гадка не в тім, аби перебути й ще їден зриг; а вже ж інакше втуляється та заво-рушує, — хто од кого втомився, як іще зужити й те знане, і те невгадне. Веде тебе що в який світ, який простір, — уже ж доходимо й цих кам'яних доріг, що далі землі не зригнуті, а й не топтані; десь то завидніє ще з який раз той райок невпізнанний, що*тіки й роботи, або встріч нього, або навзад. То ще буде нам, — і хати позамикувані, і по ревізії вже, а ключі та бухгалтерію всякішню хоч закопуй, хоч впроти якого ока вистановляй; невидкими приступимося, та й зобачимо, та й лишимо ще з їдне сяєво од ніг, од голів; та й — ходить гарбуз по городу, та й не так хіба, кажіть-но. Але як ми такі мудрі ще й невидкі, то чо це на який не є зриг вискабачуватися, хіба й не те пам'ять каже, — зо сто яких віків змине, а за сто третім уже пригадовуй, та й легш буде і вікам натомленим, і тобі, старішому од усіх віків. Приноровлюйся до якого хоч віку, а якого стовпа найостаннішого, то буде знати: або ти якому вікові та стовпу належний, або ж — понад-світ усешній, нічийний, й одна згадка, їден здогад, що усе твоє, і ніщо зокремішньо тобі неналежне, — цар царів, цар віків; всолоджуйся славою, що їднак неслава, багацтвом, аж то й є злидота невстрітенна. І на все ревізора потребується, бо така всевішня неміч дораховуватися пропащих віків і занехаяного люду, — то вікам, і людові, і морям, і небесам зминати, а ревізорові ввік гока не склепити; бо то тіки перш здається, що то такі люде ходили, ще й такі ревізори з указу найновеличнішого, що їм велено-но реєстри складати, а більш ні до чого ну не торкнись, не вникни; такі-то укази, вияснилось Вербна Неділя
10(28) квітня хмарно і ясно
11(29) квітня зранку показалось сонце а вдень похмуро ввечері дощ 12(30) квітня похмуро
13(31) квітня ясно і хмарно
14(1) квітня вночі мороз вдень ясно померла...
15(2) квітня Вербна 16(2) квітня білимо тиждень 17(4) квітня Наталчиної Тутової матір хоронили 18(5) квітня дощ вночі сніг рано розтав 19(6) квітня сніг і холодний вітер розтав
20(7) квітня мороз холодно вітер і сонце 21(8) квітня вранці мороз холодно вдень ясно і хмарно вітер холодно
22(9) квітня Пасха зранку похмуро з години восьмої вияснилось яскраве сонце вдень дощ трохи крапав 23(10) квітня ясно трохи бризкав хмарно трохи холодно 24(11) квітня сонце вітер холодно 25(12) квітня сонце вітер холодно 26(13) квітня сонце вітер
27(14) квітня сонце вітер
28(15) квітня сонячно і вітер
такий-то затишок віковий, аби дати лад і живим, і мертвим; а ще й видким та невидким, — нє, скажете-но. Бо й дорахуєшся, скіки тамечки не є, бо то ще й не такі страти, що кров, сльози та тіло божеське, — бо-ж-но дознатися хай, де і в якім віці, пощо й нащо; бо як винищиться в однім місці на чиюсь потребу, то стіки у другім вбережеться, — така вам і є арифметика; та не знати, чи тра якій силі Всевишній отих затрачених, а ще й тих убережених, а чи за якої лихої години, чи супокою вікового й десь в іншім місці зригнеться, і вже й лад, і супокій, а стратам зліку не видко. Та й кажіть, що то божеська воля, та й віруйте, та не за тим, як навчалося, що не вкрадь, і не вбий, бо ще-но сподумаєш за невкрадення та невбивство, а вже вкрадено й вбито стіки, що ов, — то ревізорові їдна молитва: вкрадено й винищено по вінця, — молюсь тобі, Отче; викрадено не їдно надію, а й душу, — тобі, Отче; збулися стіки, аж віки й віки не буде охоти на викрадання та вбивання. Аж тра ревізорам роботи — то що ж, знайдімо, бо не буває так, що б хоч хто лишився без свеї роботи, бо винайдено робіт на всіх, а без-робітніх все менш, бо їх приречено чи на вибиття, чи на який там перетишок. Не встрахуйтеся, — це ж ревізорові ще гірш, як отим усім; йому велено класти на реєстри, а не втручатися у справи всевішні, заходити у подвір'я та лиш нагукувати на ймення, та лиш справлятися, скіки хто чого має, але не питати, чого таке ймено, не досікуватися, як надбав, — лиш скіко, та й вже. Ревізорові де знати, чи то з лихості світової, а чи лиховини люцької зачинають які хоч ревізії, — йому тра такої вдежі, такого начиння писарського, щоб він собі приступався без догадів та здогадів на той лемент і галтування, на ті виводини та виганяння попід дощ та сніги; а-ж вчиниш здогад, як вони тутечки віки вікували і що собі кожден має за своє, чи дароване з права лицарського, чи ще яка займанщина з дозволу врядового. Та потайки вписуєш низом реєстрів, як воно все було і як стало, — як їдного зайду збувалися, та враз у таку радість впадали, що ж все теперички своє, на все маєш право, дідівське чи за новими універзалами; аж то не те право, аж і універзали надані військовикам, аби й далі помножувалися їхня слава й багацтво; а якщо ж усе це все поспільство хто тяглі, хто огородники, а котрі льозні, то нате й вам ласку універзальську — греблі гатити, сіна косити, дрівця возити, та й, хотя-не-хотя, а кождий державець ласіший на більше, — уже ж допевняється, а скіко то робучої худоби, а скіль вуликів маєш, та й далі: їдні панщизну робили, гинші на чиншу сиділи. Вже й новий обов'язок, — достачуй