не скаже; Марина скаже дві слові та й мовчить; "що це він там строїть"; "та хату у Вербові"; "ну то й сходи та взнай, може, він захворів абощо"; скаже Степа слово та й мовчить; "або, Марино, діжду неділі, як не буде, то піду взнаю, що таке"; "аякже, сходи"; не діждалася Степка неділі, побігла на тижні; що вже думала дорогою, ніхто не знає, але бігла, задихаючись, — "що я йому скажу, як застану його коло роботи", "або" думала "що він мені скаже"; вже до півдня добирається, а ще пів дороги треба тюпати; де сніжок, де вода, а де вже грязюка; чобітки драненькі, вже й води набралося, а ще тюпати далеченько; а ось і ожеред вербівський; люди солому беруть на вози; а диво, не беруть, а чогось стоять; дай, думає, підійду взнаю, кудою ближче — канавою до села чи дорогою; ой лишенько, хтось лежить, соломою прикритий, і ще трошки снігу не розтало; підходить, ще не встигла заговорити; один показує "ось чиєсь горе"; хто це; ой лишенько, Костю мій, що з тобою, а ми ж тебе ждемо; що з тобою, Костю мій рідний; чоловіки здогадалися, спитали, поки тітка при пам'яті "тітко, звідкіль ви"; "ой, з Яропович, завезіть його додоми"; "сідай, жінко"; "ой, з чим же я поїду додоми, кого ж я діткам повезу, що я їм буду говорити"; похоронили сестри брата, так і не знали, що його спіткало в дорозі, яке нещастя його забрало від своєї сім'ї; прийшла Марина додоми та й плаче "незабаром виросте моя Яринка, вона мене спитає, мені вже лящить її голос у вухах "мамо, я вже виросла, дай намисто"; а я кажу нема, вона спитає, а де ж ти діла; циганам проміняла; за що; за хустку; а де ж та хустка; Кос-теві, братові, шию зав'язала"; а Яринка з слізьми скаже "дядько Кость помер"; от і все; і вся сім'я вимерла; осталась одна дочка
14(1) березня хмарний з проясненням і сонце
15(2) березня похмурий і з п'ятої години дощик посту один тиждень минув 22(9) березня два тижні минуло посту Сорок Святих 27(14) березня москвичу Дімі Тамариному день народження дощ 28(15) березня дощ 29(16) березня три минуло тижні 6(24) квітня померла Щербаківська Саша Чабанова 7(25) квітня хоронили Сашу Благовіщення 11(29) квітня Солощенко помер 12(30) квітня Солощенка хоронили 26(13) квітня у Славки Райчиного свайба була Пасха 1(18) травня тепло роздягнуті ходили 2(19) травня холодно 3(20) травня вітер сильний холодно дуже
6(23) травня Григорія
14(1) травня цілий день дощ
16(3) травня Андрій Швець зарізався 19(6) травня Андрій Швець помер 20(7) травня хоронили і умер 28(15) травня згорів помер Коля Бондаренко 31(18) травня хату у Миколи розкривали
Манька; забрала її Марина до себе; нехай, каже, разом ростуть з Яринкою, не буде їй сумно; виросла Маня, —
у Гендзюрівській сім'ї ще був один син, Яків; це був чоловік з чоловіків, середнього росту, вузлуватий, погордливий, вважав себе потрібним для людей і любив, щоб його поважали найбільше з усіх в роду; він таки Гендзюр Яків Полікарпович; я, мовляв, будівельник, будь-який дім зведу, хто в селі, крім мене, будує хати, — Яків; до кого йти, щоб зробити хату чи там хлівчика, — до Якова Гендзю-ра; хто краще побудував — це я, Яків; любив походити по сестрах, любив, щоб з ним гарненько обходились, добренько вгостили; хвалився завжди своєю жінкою Рузькою і сином Стасіком; його сестри не дуже долюблювали; от Ліксандра його завжди обговорить; прийшов Яків, поцмакує губами, розвісить ті вуса, як мітлу, а сам червоний, мов буряк; а попробуй скажи щось не так, не по його, — так і фиркне, і в двері суне; ніколи не спитає, може, тобі там щось помогти; ми ж усі вдови, чому братові не спитати; то ні, чорта з два, любить більше, як угощають; да він тільки до Марини любив ходити, та ніколи нічого не скаже; а Яринці всипле в торбинку жита й біжи бігом в лавку купи чвертку; цього Ярина не любила і дядька Якова теж не любила, бо їй ці торбинки набридали; отоді вже дядько радий, тільки те й робить, що цмакає ротом, а зуби передні як лопати стирчали, а все одно він вважав себе — я, Яків, а вже він як вип'є чарчину, то вже буде говорити та журитися за всіх "та мені вас дуже шкода, але що я зроблю, як і я бідний"; та й почне віршиком "ой сестри, сестри, горе вам, мої голубки золотії"; Марина тоді засміється та й каже "оце ж так"; "я то всіх одвідаю, бо ви мої сестри, а от моя Рузя, клята, горда, до моїх сестер ніколи не піде, й знать не хоче, але зате по своїх обгарцює все село; бо то ж її, а це мої"; помаленьку той час десь дівається; роки летять, уже й син Стасік великий, 1941 пішов в армію, та в 1941 і німець напав на нас; прийшло горе в Гендзюрівську хату; та хіба тільки Гендзюру горе ввійшло в хату; але він вважав, що йому горе найбільше, в нього тільки один Стасік був, більше дітей їм не судилося; затужила великим горем і Рузька; вона відкривала по три рази скриню і виціловувала кожний рубчик сорочки; вона цілувала й примовляла "Стасю, мій синочку, хоч у сні з'явися, де ти і як ти"; примовляла й оплакувала, скільки їй вистачило сил на сьогодні; а завтра знову це саме; Яків теж журився й жалів, а все-таки чоловік так не зможе, як зможе жінка; Яків жалівся сестрам, що падають жінчині сили, вона не винесе цього горя; коли б хоч одна звісточка від Стасіка, то
ожила б, а так пропаде, бачу, що пропаде, а що ж я на старість тоді робитиму; ну, це горе й не минуло Якова; так і не діждався від Стасіка звісточки; і війна відгриміла, і звісточки так і не було; став тужити й Яків "що ж мені робити"; пожив сам, пожив, та й знайшов собі жінку Олю, така й роками, а може й молодша, та так і привикли одне до одного, так що Яків і радий був; нова жінка, нове життя, та ще й як він каже "ще й любов появилася"; рано гарно випровадить нгг роботу, ще сокиру подасть, та й іди хату будувати; так рубав, рубав тією сокирою, та скільки ж його можна рубати, сили відходять, роки приходять; почав і Яків здавати; 1955 одного теплого сонячного ранку Яків захотів принести капличної води; узяв відро, вийшов за ворота, поздоровкався з сусідкою та й поставали поговорити; але Якову говорити не захотілося, попросив сусідку потриматися за неї і сказав "поклич Олю", а сам присів до землі і впав; поки вискочила Оля, Яків готовий; ну й відомо, що буває в таких випадках, шум, крик, галас; дійшло вже й до сестрів; плачуть сестри, як це може така дубина на ходу померти; а найбільше приплакує Марина; на її долю найбільш припало цих похоронів; шістьох вивезла із своєї хати, та п'ятеро швагрів, та вже й братів немає; залишилася Оля сама в Гендзюрівській хатині; хатка хоч і старенька, але в зруб, така ще міцненька, садочок, таке як було стародавнє обійстя, таке й залишилося; і так собі Оля потроху посумувала, та й стала забувати про Якова та про сестер, хоч була й дуже рідня, така вже була братова, і всі її любили, прикидлива та облеслива; але всьому приходить кінець; чоловіки, не бувши гордими сусідами, стали навідуватися розважатися та випивати та похмелятися; і