небедние так что с етих 3 платей токо одно на меня чуть чуть канешно коротке но широке сине а туфли на девчат моїх большие. — Яку це ще казку чи пришту вповіджено буде на дознання, що з людиною стане вкінці віків, — це тобі не страх за дверима, й не кров калюгами попід ліжко конаючого, не видиво гока небесного, що вглинає душу, а плоть пускає за вітром, не оживлі динозаври на екранах, не ящури, аж лоскіт жаский пробирає до паху; людинопотвора вникає тако на світанку, втворяє льохи і ходи підземні і тягне налигачем зостаток подоби родів; та й то вже не страх, не кіно, і не казка, не муки, що все знайдеться рятунок хоч для їдного, і вирветься з пут і переможе потвору, і вивільнить з рабства й решту невільників, — примушено буде а до такого, що й смерті не потребуватимеш, бо про смерть не йдеться; не схочеш і порятунку, бо знаття ж, що іншому де там бувати, це й є втіха знання. Кинуто в такий безум, що тіки-но страх цікавості й водить душею що ж це зо мною ще зроблять; й то в найбідовішій сім'ї, з цілими народами таке, — давно живуть, а втіха водить; та їдна мудрість в остатку, як ця людинопотвора зажадає чогось, що їй і самій невтямку, і не словами, не жестами, а тіко коливанням драглистим; у безтямстві незнання й нехотін-ня рятунку вкоряється жертва віковій винуватості та нечвидності, й куди ж то її поведе у лазах земляних з трухлявими осипами, — ще є й така нагода тікати у глибші ходи та не знати вилазу, й то хто з ким бавиться, нема напоуму. Бо вже й зобачиш світла пружок і гребнешся враділо, — ото де рай, хоч який, і зачнеш жити не те що дотипір; аж глядь, то знов углибаєш у місиво якесь, та й жах тебе кидає напріч дертися склизькими камінними обмурівками, і наче
28(15) серпня празник Пречиста Марусі день народження сонце тепло хмарки набігали хоронили 29(16) серпня сонце хмарилось жарко трошки
30(17) серпня сонце жарко маленькі хмарки набігали 31(18) серпня сонячно жарко Валя і Слава і Леся поїхали 1(19) вересня ясно жарко
2(20) вересня зранку
похмуро з дев'ятої
дощ до другої
перестав о четвертій
вияснилось
3(21) вересня зранку
похмуро після другої
вияснилось
хмарилось
4(22) вересня ясно
тепло хмари набігали
5(23) вересня сонце
жарко
6(24) вересня сонце жарко
7(25) вересня сонячно жарко 8(26) вересня сонце жарко
9(27) вересня сонячно жарко 10(28) вересня сонце жарко
11(29) вересня зранку похмуро вдень сонце жарко о пів на п'яту дощик побризкав празник Усікновенія Глави день народження Ліди Валі
12(30) вересня похмуро сонце після обід дощик побризкав
ж новий шлях приводить, де перш був, де тебе примушувано до нестямної покори; то чи вгодишся на все, що хтітимуть од тебе, передержишся у хитруванні и далі шукатимеш висвітку, — ото де скінчення і думка на новий ісход: явитися й собі у подобі людино-потвори, та й по всіх муках вікових, дошукуваннях міри на щастя й горе, та й вже. — Коли це сестра повідомила маму, що хата стоїть (всього три стіні, а четверту вибрали на паливо), що Володя в лікарні, відкриті рани не заживають; мама зі мною зразу ж відправилась в село, а в Фастові нас сильно бомбило (на ешелон напали німецькі літаки), люди бігли хто куди, а я загубилася; мама знайшла мене в якомусь болоті, де я сиділа в воді, лише голова зверху; але добралися ми додому живі, хоч деякі речі (крім що на нас) загубили, одне мама завжди держала при собі, навіть у поїзді клала собі під голову, це знову головку машинки (ми як приїхали, батьків товариш по роботі Терещук Мухтей зробив нам до неї станка); це одна-єдина пам'ятка від батька, яка допомогла нам не вмерти з голоду; вона і тепер іще служить, і завжди нагадує мені про минуле, пережите; нужда, голод, холод, людей напали воші, не було мила, в що перевдітися; а тут перший з візитом до нас наш друг-юда; сонце уже зайшло, вечір був теплий, я бігала по дворі і дивилася, як літають кажани; мама вийшла з хати, подивилася на погоду і каже "буде завтра ясна погода, треба трохи попрати"; після вона якось раптово почала відступати назад і дивитися в одне місце; я повернула туди ж голову і побачила височенного здоровенного дядька; я бігом сховалася за материну спину; він підійшов до нас сміло, видно, знав, що лише нас вдвох вдома (брат був у лікарні, хоч і малий ще, але все-таки мужчина, він робив вдома всю мужчинську роботу) і попросив маму, щоб пустила зайти в хату, ще чогось весь час оглядався, як наче за ним хто слідкує; мама стояла як вкопана. — А якого ж це ліку, Юрку, винайняти на ці болещі, якої бинди на рани незгойні, бо то Броніслава ходила по сім'ях та дустом воші виводила, та такі фетрові валяночки на свято носила, ще потім тобі дісталися, як найслухнянішому хворому, а ви в лікарню бігали, бо там білий налив, та стіни кахляні мили, а мерців у калідорі обходили боком та бігли краєм села на пожежі, та в батюшки сушку крали на блясі, та наслухали батьків, що їм невтямки було, як це Броніслава з цим Ігнатовським живе, а як він дознався, що сім'я не загинула, та вернувсь до сім'ї, а до Броні навідувавсь, а дочку заміж видавав, — то де було інститут закінчувать, а вже покликали на фронт; та вбиті, та поранені, ще й
полон; у Богунському лагері помагала нашим воїнам вижити; та й лишилась вірна своєму коханню; а кавалерів ого було, — оно Дави-довського візьми, і до Яринки сватавсь; іде попри майстерню, а вона це шиття жужмом на оберемок та тікати, бо любили, як сонечко, при стіні у садочку намітувати. Але цей вік захляв і найдрібнішу потребу, — яке сватання, якого дусту на облізлі голови, на зсинілі тіла; приступилась потвора й регоче невидко, — ввесь світ ік тобі пригортається, а ти неладний зголубити в ньому хоч що, їдно намислюєш гадку за гадкою, рука не володає, гоко вовтузиться зчамріло, дохтори полишають свої пательні і вдежі й стають довкола храмів і лікарень з своїми хворими; таке наджидання звістки, — щей-но, — ...що на старість хочу показатися, що я людина; а їх двісті тисяч на одного працездатного, і всі хотять все їсти дешеве; а я не годна робити на них, бо в колгоспах на роботах вкалічіла, і то вони хотять мене живцем закопати, а місна власть хоче коло них жити, і на мене фальшиві документи дають; а колгоспний народ на своїй землі живе при здоров'ю, і ніхто мене батрачки не признає; то нас було п'ятеро душ дітей, усі ми народилися на бе-сарабській землі; ми на полі були літо й зиму; й коли це спихнула революція, ми приїхали до свого села, до свого дому; як могли переживали до двадцятого року, а там утвердився в нас радгосп, і вся сім'я наша пішла на роботу в радгосп; заробітки були малі, по сорок копійок в день; через вісім років заслаб старший брат, простудився на роботі, було йому щось дев'ятнадцять років; мучилися ми в холодній хаті, не мали чим палити, обігріти його душу; а люди, які мали свою землю, різали в лісі дуби своїм синам на будівлі; а коли я з своєю мамою пішли в ліс