пожди-но цього вечора, то геть самими кістками наче дибаєш. Тра було попід піччю тако пробратися до дверей і подивитися, що там. Ще якась тінь жила на вікні і нагадувала про нічні страхи. Обмацала ватяною рукою на припічку край старої полотнини, гладишку, алюмінієві миски на купці. Одною ногою влізла у рогачі і постояла з переляку, щоб цей шурхіт десь туди не пішов. А то вони причаїлися і чують по звуку, де вона. Штовхне тако двері в сіни й гукне, г-ах, щоб або вже амінь їй тут, або звільнити душу й зовсім. Нікого в сінях, коморі, затим на горищі не побачила. Відімкнула й ті двері й дала їм волю зі скрипом похилитися всередину аж до стіни й, узявшись рукою високо за одвірок, висунула голову у прохолодний ранковий світ. Хата дихала з-поза її спини рівніше й сухіше, мовби пишаючись перед заспаним, зарошеним на травах і на кущах смородини ранком. Лишаючи двері вскрізь порозчинювані, щоб хатнє й надвірне тепло перейшло одне в одне, баба ступила назад в хату й сіла на своє звичне місце на високому ослоні край столу, очима до дверей. Якби оце зара щось таке вскочило й глянуло поглядом іншого світу, то не страшно було б і вмерти тако біля столу, вдягнутій і спокійній. Заходьте, гості, коли вже вночі не добилися. Перша встрибнула в сіни курка, думаючи знайти зернину, але й не забуваючи боязко роззиратися, потім по драбині спустився кіт, стрибнувши з другої поперечки, й пробрався під лаву в хаті, де в нього місце було взимку. Ніхто нічого в баби не просив, бо не звикли дуже рано їсти. Баба, зразу боязко, одною рукою гладячи коліно, а другою ворушачи на столі, аж голосніше щось собі почала згадувати. Але ж вона лягла спати тако ввечері, та й лишень задрімала, як чує, щось її термосує
15(2) вересня Слава Новиков в Червону Армію поїхав 17(4) вересня калоші купила
18(5) вересня біла троянда розцвіла 21(8) вересня Пречиста свято Тамара наша народила в пів дванадцятої дві і ... 19(6) листопада вечір теплий був ввечері пів на дев'яту Тамара поїхала в Кам'янку Василь забрав 3(20) жовтня помер Ф.Бреус
26(13) жовтня Толя приїхав
24(11) жовтня ясний
1 теплий 14(1) жовтня Покрова зранку тихо а після обіду вітер ясно
20(7) жовтня Інну Тамарину записували хрестили
12(29) жовтня узяла в магазині гасу 10 к. канце... 200 сол. 3(21) листопада почала палити 4(22) листопада Казанська 13(31) листопада пішло в Армію троє Поштаренко Кардонюк Кузьменко 15(2) листопада ясний день 20(7) листопада Алік Ігнатів пішов в Армію 21(8) листопада Тамариній Інні
2 місяці
22(9) листопада день сонячний 23(10) листопада приїхала Міля нога заболіла
за плечі. Вона встала, легенько звелася, так буцім до ліжка й не притулялася, аби воно й не чуло, що піднімає голову, подивилася, нема ніде нічого. Роззирається, чи де не сховалося у куток, — нема, нічого не видко, лишень чисті стіни. Вона лягла другий раз і щойно задрімала, а воно знов телепає. Встає тоді бере, обходить тако з-поза печі, а нею ну так телепає. Вона тоді вертається, рядно на голову та й знов лягла в ліжко. Задрімала третій раз, а то як щось прийшло, як вгріє якоюсь вориною в плечі, а вона собі гадає: бий тепер, кілько хоч, уже не встану. Чує, що б'є, а не бачить нікого. То її не боліло, лиш такий страх дало. "Мій Петро розказував, що йшов уночі, та й каже, що пліт тріщав і щось скакало на той бік, то на той бік". Хто це до неї балакає, що голос відомий, а не познає, — її самої це друга душа могла обзиватися. То чо це вона буде забуватися, оно Богиньку пам'ятає, як одного року прибилася мішечка позичати. В комору до себе нікому доступу не давала і винесла бабі в сіни. Тато ще такі замашні зчеплював мішечки. Не згадає тепер, коли в неї позичали, чи цей рік, чи той, але якось лапнула в коморі на скрині й не дорахувалася одного мішка. Татові полотняні сорочки, аж три, позв'язувані у вузол, висіли на дротяному гачку. А від мами нічого не лишилося, бо вона зарані померла. Все в хаті лежало, не чіпане чужою рукою. В корзині, перетрушені соломою, були виделки й чарки, але вже літ з двадцять ніяких свят не бувало. Богинька питалася, чи нема чарок і виделок, а вона забулася, що в коморі в корзині є. Коли ж це той похорон був, що вона не знає, — чийого це сина ховали, привезеного з цеї останньої війни. Ще так допитувалися, що вам помогти, бабо. Вона сама собі раду дасть. Принесли раз хліба київського, вона подякувала. Коли це той Петро йшов удосвіта, га, — якось така зима випала гарна, але темно чогось було в полі, і от вона спати вкладається, коли шибка полетіла. Душа з переляку як не пенькне, а потім двері почало вивалювати. Тако ж чула од сільських, що якісь зайди трапляються. Або з тих, що газ клали, повженювалися на місцевих, і досі гальтують. Коли погупотіло десь до сусідів. Вона куфайку на тіло і гайда в село, — лишають її вдома, а самі побрали шворні та й злапали, якраз вертався попри її хату. Розпитують, куди йде, а той допетрав, які це подорожні. Ведуть до свеї вже хати, а там дім щитовий, казенний, і двері тоненькі, то двері були побиті. Хотіли вбити, але пожаліли, що свято. Коли ж це той Петро йшов — вона б почула, якби якийсь рух був. Під ранок вона подрімує тільки, але не спить. Колись і тут стояло село о шістнадцяти хатах. Першим ділом чоловіка позбулася, вийшов на вуличку,
гримнув до Лагути, чого ти товар пускаєш в город. А той з жінкою накинулися, як звірі, долотом носа стесали. Замкнулися в хаті — нема їх. Лагутиха впослі свідчила на суді: я його просила, щоб не вбивав. Е-ге, суд то тобі повірив, а це не розказуй — бачили у вікно, як шмаття з Лагути здирала окровавлене і запихала у піч. Чорт їх матір знає, що воно за люди, в крові обоє купалися б, — казав Більмович, той, що старостою за німців був. Але садовлять Лагуту, і та десь за ним повіялася, а ці дітлахи на кого. Мусила забирати до себе, щоб не повмирали. Не мала змоги раз викупити облігації, й що ти робитимеш. Почала думати, як корову продати. Коли об'явився лист від старшого сина Лагу-тиного, якийсь капітан на морі, і гроші од нього дістала. Викупіть, мамо, так пише, а корову не здумайте продавати, бо дітям без молока не мона. Викарзяли якось і ці з горем наполовину. "Забулася ти, як вона хвалилася, — відстібнутою зсередини кишені шпунькою єднала краї складеного на колінах мішечка, от дитинка така вийшла, ще й пробрала там, де голівка мала бути. — Мій Лагута курки не вб'є". "А людину вб'є, — згадала й собі, — так, так". Це була новина для неї, що сільським позичати, й тепер, як хоч, розминися з людиною. Стояла на порозі й чекала, коли Богинька надумається вже йти. Чогось страшно робилося, що це треба довше з людиною побути. То мало їм тако, що дай. Ще й віру подаруй, буцім це не горе чи скрута змушує до цих позичок, а іншого чогось потребували, й не поодходять, заким всього не скажуть. Вона розуміла й не могла дати ради. Ну й не така ж, щоб шкодувати, але хотілося, щоб мовчки. На і йди. То в селі вони там позвикали, не так щось, як побалакати. Зроби добро, і потім не позбудешся тієї