сухуваті трави інакше якось залоскотали в п'яти, і ще запізнілий метелик припав до поволі млявіючого в суглобі пальця, і голова, що досі трималася цупко у шиї оддалено від іншої, ледь видніючої, знеможено і впокорено впала, поринула у кучмовисько пахню-чого волосся між трав, і тіло скорилося вже не знати якій волі, — бо й світ споночілий, і це чуже тіло з гинакшого десь тамо світу мовби зробилися заодно, мовби заохочуючи й тебе бути їдним цілим з ними, — бо чого б то й голос аж десь із глибин горбів таким гудом, немов-то як коли літак виривається із підземного аеродрому в Озерній, озивається не знати до кого, але ж і до тебе: о-о, ти таки-ий, а я всередині ме-ертва, —
"Шукала тебе, Юрку, аби навісив замочка на Окраїнцевій хаті, бо горбатенька надійде, то що їй ті дротики, що я понакручую, — я їх тепериньки збираю, де загледжу; такий світ настав, що земля дротиками встелена, кружалками по кущах; а то обірвуться дроти, — бійся ступити, бо як вдарить. Женьчин Ган-дрей сміється з баби, дава'-те-но вчеплю ґля порогу, ха'-но торкне хто — завиє на ціле село, та й будете знать, куди бігти. А бо я не знаю, — вженеся ти, де яке лихо, скажи-н; чи там свому ворогу пастку зладнаєш, а тебе то вона не мине. Або ще й тако: коли це бувало, щоб сам собі визначив хоч яку там лихо-вину, — то ти мене ще й надчікуєш, слину пускаєш кутком рота; а я ж тебе вже опізнала, встережися-но й ти. Не згледися з цими прикметами, щось-то на виворіт світу пішло, аж як не підкрадайся вгадати, то на їдно виходить: що страх, що яка напасть, — усе за тобою назирці. Навчено берегтися, — не озирайся; й шанування в науку добрезне, — того не зроби, цього не вкой, аж уже спереду заталагунює, — страхи пішли вперід світу.
7(25) лютого ясно і 25 хмарно 8(26) лютого ясний і хмарний
9(27) лютого сніжок з третьої години вияснилось умерла Дунжиха вночі 10(28) лютого Дуньку Дунжиху хоронили
11(29) лютого ясний день сину Марусиному Вериному внуку день народження 12(30) лютого якась бандитка проти сьогодні снилась я не могла крикнути і насилу крикнула Дуня вночі вітер 13(31) лютого сніг розтав і мжичка 15(2) лютого Ганна Швець померла Стрітення 17(4) лютого холодно Ганну Швець хоронили 19(6) лютого вітер сильний 20(7) лютого холодно вітер вдень і вночі сильний 21(8) лютого ясний день
22(9) лютого хмарно холодно мороз 23(10) лютого сніжок пролітав зранку після обід сонце
24(11) лютого сніжок пролітав зранку годині о десятій 26(13) лютого сонячно 27(14) лютого сонячно
28(15) лютого ясно 1(16) березня мороз ясно
Кому це тако розкажеш, що водить тобою, — надвечір прибилася до чеїсь хати, питаюся, аж гукаю: де я, люди, — ті як-то вечеряють, та в сміх, та в-один голос: під вікнами, бабо. А вже ж такий світ, що нігде не втечеш, — підопре тебе ззаду й спереду, й звідуцюд; але ж диво: страх не той, що був страх, — як-то півдуші десь помандрувало, а цеї вже пів — то що ти їй скажеш, пів та й пів. Ай-бо, тобі сміх, — спродала б десь, та й було б на похорон. Ти-но питайся де якого покупця; типір всякі є, — оно Ґейзі скіки це ще, напирід продався в анатомку; але це й не страх, їду в гантобусі, а він підсідає на Крошні та з кишенів сіно гребе і жує, як корова, щоб аж було всім видко, — так показує. А ті, гадай, не діждуться, коли вже, — ото-о заробив, сто й двадцять рублів! Люди до нього не признаються, а й він до них мовчить; тіки попри церкви тихіше йде, а Лагута сікається: що ж ти, келеп дурнуватий, ми з тобою чарку пили, я тобі краще місце вділив би та більше метрів, та мав би де посидіти, та пом'янути. Нема купців на душі, їдно на тіло. То ще бабця моя вповідала, як рицар хотів смерть порубати, бо вона ходила його грунтами. Або ще й не так, — пішов їден парубок з іншими парубками товар пасти, а він був бідний, і як пішов дощ, то він натяг сірячка та й вкляк. Аж коли смерть приходить, каже, вези мене до онтого села; повіз її, а там усе село вимерло; то вона каже ще й до того села, і там люди вмерли; тоді вона каже ще до їдного села, а в тому селі були парубкові родичі, його фамелія, і він не захотів везти туди смерть, джума ще називається; вона каже, дурний, усі люди помруть, лиш ти сї лишиш; коли це стають над якусь воду, а він га-а, і сам утопився, і джуму втопив. А-то-о; вже ж ти мені розкажеш, як це ти пас корову, та й пішов дощ, а ти змерз, лиш мішком укрився, і як не тіки джуму втопив, а й сам порятувався. Та й таке вере-м'я: стрінеш ти джуму чи кого, то побалакаєш ти, ще й поторгуїся, — жди-но; як-то боком їдне до одного, чи то встид такий, чи яка ганьба, а й при смерті винуватишся, що то так багацько, що де тобі така ласка. То були такі люде, рицарі такі, — слухай-но ще й цю пришту. Як їден рицар зачув, що по його грунтах смерть ходить, а він хотів подивитися. Сів на коня та й їде. Коли бачить, щось таке нечвидне, кострубате, з костуром. Він здойняв меча й хтів її порубати. А йому враз рука відпала, то він бачить, що вона дужча од нього. То він що: я багатий, а ти сильна, будь мені за жінку. А смерть аж розреготалася, — дурний, та я побираю царі й біскупи, я б могла вибрати межи них, кого б хтіла, а я не мала чоловіка та й не буду мати. І так він знайшов смерть на своїм полі, і це так хтів її
побачити. То це так хіба є, що все невидке стає видким, — та їдне бачить, а другому лиш так страх нагонить; і котре вгледить, то гадає вдома пересидіти, а гинше все допитується, де та де, аж уже й кіля нього щось стане, а він усе не йме віри, — так то й тому жан-дареві було, що він вартував і хтів троха відпочити, та й лишив вартівників. Спить він та й спить, далі устає, йде вже, шукати ж, де та варта є. Доходить і того дому, а вони сплять, та й каже, що ви тутечки робите; кажуть йому, ми, пане, не пійдемо, хоть нас тут і враз порубайте; та ж чому; бо, кажуть, дівка якась бігає та за нами біжить, та й — кажуть; ми утікали через пліт, а вона за нами, ми ледво живі через пліт поутікали, бийте нас, що хоште, а ми не пійдем; каже й жандар тоді, ходіть зо мною; вони йдуть з ним, приходять та й кажуть, пане, од-де дівка; та де, каже; всьдо-го, кіля нас; а він каже, та де; та осьдо; вони кажуть ще, ми осьо бачим, пускайте нас додоми, бо оньо дівка; а то була холера. Та й гадай, — а вже ж чи заохо-туєшся на таку добрість, що й смерть комусь за потребу; чогось так стали бажати їдне одному смерті; Наталю, та ти ж його до безуму довела, — вибігає в долину, де та корова, де яка риба, каміння таке, як півхати, звалюють по той і по цей бік греблі; то ви, бля-вашу-ма, не можете з машину у вуличку якого щебеню сипнути; ці аж дубом стали, — дурна жінко, та ти не можеш попросити, та могорич винести; а цье ви мені будьїте казати, бацьила я, кому ви возьите; зслизне далі до зілля, рве, наче їй осьдо й зелені свята, — скьоріше б помель, то мені льегше було б. Вчуй хоч у голосі, хоч у виді, — а тепер так: їй ще смерті дай, ще більшого страждання, аніж може душа умістити. Де не йду, то бачу синову тінь, — мацаю по цьому