вигляне із хмарки; трохи стало Миколі страшнувато, бо був трохи боягуз; він міг жаби перелякатися; а тут злодії підходять, крадуться, як вовки; Микола і собі закрадається, щоб побачити, що воно буде далі; а ніч це є ніч; бідний Микола зачепився за ломаччя і впав; але не без того, може, й крикнув, бо він не втерпить; отут то його і накрили так, що він до дня лежав під тими дош-каКіи, аж рано його робочі витягнули звідтіль ледь живого; от він з тих пір і ходить з палицею"; сказала тихо Марина і похитала головою "боже, боже, це була б і ти вдовою, в кого наше щастя таке, наші Гендзюри батьки, дивися, жили в таких злиднях, землі тої і не було, все життя проробили в економії на тих панів; а прожили в парі до смерті, як голуби були, порозпихали дочок, а їм то все було добро і спокій, тільки онуки провідували; а бачте, мати померла раніше за батька"; "ой, а батько через рік у те саме число, треба ж таке; батько, казали, затужив за бабцею, все сидів та думав" (... роки, як вода, біжать, біжать, і куди вони поспішають; вже й війна прогриміла, сини повернулися, слава Богу, дочка з Германії вернулася, правда, не сама, як говорили, з "приданим", а чоловік ще зостався "при часті"; дід Микола любив свою доцю Женю, бо вона була схожа на нього: така кирпата; а дід Микола як побачив доцю Женю, то перелякався; дивися, Ганю, от ми вже будемо старіть, бо вже будуть онуки; "а щоб ти стямився, ти ще себе вважаєш молодим"; "бабусю моя, мені здається, що ми будемо завжди молоді"; "йди під халєру, не шепчи мені на вухо із своєю молодістю; в тебе завжди одне на думці — молодість та любов"...), — то ще який світ був — ще ці колгоспи не організовувалися, це ще мали ці
2(19) грудня похмуро
3(20) грудня дощ 5(22) грудня теплий 6(23) грудня о другій годині хоронили Ворошилова Климента Єфремовича 13(30) грудня Андрея перший сніг ... згорів чоловік ранку четвертій годині Вовн народився син 16(31) грудня хоронили Івана Фанчиного Поштарочиного 17(4) грудня Варвари день 18(5) грудня бабу Дуню Хрипчиху хоронили Сави 19(6) грудня Николая празник
1969
28 вересня
на кукурудзі була перший день
29 вересня була
30 вересня була
1 жовтня була на роботі
2 жовтня була
3 жовтня була
4 жовтня була
5 жовтня не була
6 жовтня не була
7 жовтня була на роботі
8 жовтня була
9 жовтня була
10 жовтня була
11 жовтня була
12 жовтня не була
13 жовтня була
14 жовтня була
15 жовтня була
16 жовтня була
поля, а кожний селянин мав ще шматочок і "на траву", та говорили "на сіно", і ці сінокоси всі тягнулися до лісу; це від самого Житомира і до Фастова тягнувся гарний великий ліс, і вони так і називали: ліс села Степка, села Яроповичі, ліс Ходорківський; й так тоді вони вважали: наш ліс; підуть в ліс по ягоди; згукуються; а в який ліс, — а де багато грибів чи ягід було повно; бувало, як зберуться, старі та діти, то менше як по відру суниць чи чорниць не приносили; й от до цих лісів тягнулися ці поля з травою; була там і Маринина латка на сіно, і теж тягнула, як і в усіх, до лісу; одного разу її донька попросилася "мамо, я піду з дівчатами до хрещеної", але їхня вуличка тягнулася теж у той бік до сінокосів; а їм не так до хрещеної, як погуляти в траві на сіножатці, вони любили там збирати квіти, і там було дуже гарно; і в жмурки погуляти, бо в траві, наполовину з квітами, добре і приємно покачатися і поганяти; поки ніхто не понаганяє; а було там цих польових квітів — дух забивало; не знаєш, яку вхопити; ромашка біла, сині й голубі дзвоники, червона смолянка, біла кашка, та білого духмяного клеверу; ну чого там тільки не зацвітало; ну, дівчатка, певно ж, люблять таку квітучу природу, та не доходило їм, що там і товктися не можна було і часто туди ходити, бо бувало, що стовбуняни, хлопчурня, могли налякати, або ще й надавати, і мати не раз посвариться "якого чорта туди йти та толочити траву"; наступала така пора, що людям перед жнивами, як закон, потрібно було братися до сіна, — отож каже Марина до своєї доньки "хочеш піти зі мною на сінокіс подивитися?"; вона завджи хотіла ходити з матір'ю, хоч куди, бо більше у них нікого не було, жили вдвох, поки мати не вийшла заміж за Максима; була така гарна сонячна неділя, саме з церкви виходили, так було людно кругом, весело, гомінливо, одним словом, як у неділю; посиділи, поговорили, та ще й її хрещена любила чим-небудь пригостити; то якихсь сливок витягне з бутля чи вишень, що як наїстися, то вп'я-нієш; любили вони туди ходити, а Микола дядько любив жартувати, та ще й підщипувати, бо мати ж вдова, то, мовляв, хто з нею пожартує; а хрещена все сварилася на нього, всяк на нього казала "старий дурню, коли ти вже розуму наберешся з оцими жартами, я вже не можу дивитися на нього", та й суне йому дулю, а він хватає ту дулю і цілує, наче хоче її з'їсти; ну то що йому скажеш, йолопові такому; а він усе залякував "пожди, пожди, як умру, то побачиш, ніхто не пожаліє і не поцілує твою дулю; ти ось бачиш, як живе твоя Марина, як лободина; ні жалю не зазнає, ні шани, а ти на мене ще й бурчиш", — почне розказувати, що зробили такий план, що через їхні сіножаті
будуть насипати такі насипи, де низина, і проведуть таку колію, що будуть ходити поїзди до Фастова, а потім до Києва; вже пішки не будеш ходити у Київ на прощу"; "на яку прощу, хто туди йде?", — це ще як були малими, то мати їх тягала пішки до Києва; "о, а тепер будете їздити"; Марина зажурилася, мало не в плач "а сіно?"; "сіно засиплять, буде колія, залізна дорога, що твоє там сіно; всеодно буде колгосп, і все піде, вкупі будуть поля, і не буде отих межівГ", — старша сестра Явдоха стала київською, бо дочка вийшла заміж і забрала стару матір до себе в Київ, і сестра Явдоха часто їздила в село до сестрів, щоб що-небудь взяти, бо в ті года було трудненько і по городах; але Явдосі вдалося впросити і Марину поїхати в Київ, побачити, де вона живе і як живе, і який у неї зять; ну, Марина взяла охоту "я ж і не знаю, який той Київ, та й куплю щось городське, таке ж, може, в селі не буває"; набрали там всякої всячини, торбів начіпляли, бо треба ж всього, щоб не з порожніми руками всунутися в хату; вийшли на шосе, щоб добратися до станції Яроповичі; ну, йшли, а до станції дійти не можна, вона аж під Ходорковим; Марина пробурмотіла собі під ніс "який це дурень яроповецьку станцію затаскав аж під Ходорків, нічого собі утяли"; дійшли до станції Яроповичі, і стала Марина перший раз на залізну рейку і подумала собі нишком "то оце ти перерізала мою сіножат-ку, і подовмівалися отаке, попридумували, знайшлася така голова"; Явдоха буркнула "скоріше, бо наш поїзд прийде"; не встигли вони передихнути, — господи, коли суне чорне, в диму, тільки чавкає; Явдоха кричить "скоріше, бо він довго не стоїть", — о, боже, одне одного тягнуть за руку, за комір, аби тільки сісти, а людей сила-силенна; але