підсиджувати якого їздця, якого Івана чи Лейбу, то Іван за сокиру хапається, та й валиться долі вкривавлений, а Лейба хитріший, звертає житом та й на саме кишло втрапляє — о, хло-о-опці, а я вас шука-а-аю! — то прощено тобі й од Івана, й од Лейби, прощено од усякої жінки, котру б ти хтів мать за монашку та катувати з найменшої лютості не знати до якого світу і влади якої; не був ти за такого свідка, де тра душу навиворіт виставляти, не знав ти такої влади, що жалобну хустку у пазусі мусиш притримувати, не зазнав ти порога такої церкви, де одправи самому справляти, а жалобу заховувати і носити повік у собі, не ступав такими полотнами страху, що душа понад світ уникала, а й не звідав дороги вигнання із найдрібнішими дітками та дороги вертання, бо хоч і нема вороття з пустелі в пустелю, але вертатися все є та є куди; та хоч халупчину зліпиш оддалік свеї і не свеї вже оселі, — дочікуйся права од якої там уже не є влади одкупити батьківське обійстя, бо ще-но їдна влада змине, а друга вже накладає право і на обійстя, й на душі, котрі вижили не з ласки абудь-якої влади: ті голоси й тіні тонуть в пустелі дорогою з пустелі в пустелю, де тобі жадного дива ніхто не явить, аби потривати тебе у вірі твого блукання, де не мати поводарів, а ступати лише ночами, а вдень ховатися в хащах та пробиватися до безпечної хати й допитуватися в хазяїв, чи не тра їм щось полатати, пошити, — ладнай, Катре, в якому хліві, до яких ясел голівку з машинки — ото й усе, що могли подужати взяти з собою, — та дотербічуй її у торбині і в цю пустелю; в халупчині став на покуті, аби обшивати і злиднів, а ще жінок тих нових владарів, які й копійчини на стіл не покладуть на сирітство твоїх дітей, бо то ж ти мусиш, то ти
3(21) лютого вночі сніг і вдень 4(22) лютого завірюха хурделиця 5(23) лютого вранці туман тихо і сонце вияснилось годині
0 дванадцятій тепло 6(24) лютого
з проясненням 8(26) лютого до обіду похмуро а після обіду вияснилось 9(27) лютого тихо
1 сніг йде 11(23) лютого сніг мете намети великі намело 12(30) лютого мете сніг
14(1) лютого сонце зранку і мороз 15(2) лютого після одинадцяти вияснилось вранці тепло було а вдень холодно Стрітення 16(3) лютого ясний день 17(4) лютого ясно вдень а вранці дужий мороз
18(5) лютого вранці мороз дужий а вранці ясно у Миколи отелилась корова теличка пів першої дня курка почала нестись
19(6) лютого ясно і тепло вдень вранці мороз
22(9) лютого похмуро і сніг іде 23(10) лютого похмуро сонце показалось трошки і сніг дув 24(11) лютого розтавало Люба Волошина померла
зобов'язана, бо вони жінки нових владарів, вони, може, десь слово яке вкладуть у вухо своїм чоловікам, а ті змилостивляться та дадуть тобі право на відкуп твоєї батьківщини, — але довіку мусиш обшивати жінок тих владарів, дяковати за надане право одкупу тобі ж належаного, з остраху ступати долівкою одкупленої батьківської хати, де кожні півметра проштрикано аж по той бік землі — чи нічого не закопано, де на горищі м'яко буцатимуть вузлики в павутинні з материним змертвілим насінням; бути тобі не прощеною і новою владою, ставати на порозі своєї і не своєї хати, мовчанням обороняти дароване тобі право, запинати вікна од нових владарів, бо їм треба рахунок вести на денну й нічну працю, бо їм тра на кожну твою копійку облігацію записати, бо їм пече, котрий клієнт несе до тебе, а не до держави, — бути тобі злочинницею у кожної влади, — і кожна влада виповнить свою злочинність тим, що накине тобі раз, і ще раз усього свого, що їй печінками пече, — їй тра ліку на всі свої печінки; та влада грюкає у ворота, дереться на хвіртку, шукаючи при землі якої защіпки, та вскаженіло й радісно приступає до вікон, аби й святої неділі будити удосвіта та загадувати на сінокоси, бо ти ще не всяк одробила за своє право на батьківщину, тобі довіку бути квартиранткою у своїй і не своїй оселі; тобі складати мовчазні прощення усім грішникам і злочинцям, бо їм церква затісна, бо їхнім гріхам не вміститися у домівці всевішній, — їм тра на цьому руйновиську, на цьому всьому нічийному, але ж мовби й твоєму знайти собі найостанніший притулок та найостанніше прощення; їм того мало, що обшиєш задармо, що позатуляєш діри на душах, їм тра ліку на діри й на душі, їм тра дознатися й твого блукання й вертання, бо вони нікуди не йшли і нізвідки не верталися; їм замало твого вигнання, їм дай ще утіхи на їхній гріх та цікавість; тобі ще звідати й незнання одкраденої утіхи, бо влада приходить, не відаючи страху стороннього осуду, — вутлі й причи-нуваті закрадаються городами та безовими кущами, простоюють ночі у звіданні твого вдівства, катуються незробленим кроком, хворобливим помислом про незаймане тіло — то готові вдертися й шматувати його, то з перестраху набуваються певності і готовності якоїсь потреби, — що вам, тітко, помогти, — ґолькне у горлі і неміч хоч їдного кроку до запнутих вікон, до цокотіння машинки, до намисленого тіла — як те коліно біліє із-під засуканого подолу, як та підошва натискує на дерев'яну плату, як та рука прокручує коліщатко, випоказуючи темнаву пахву, як та голова з затягненим у вузол на потилиці волоссям схиляється до голки, як той язик, як
ті губи наслинюють кінчик нитки, як ті пучки накручують її у гострячок, як ціляють у голчане вушко; як коліно знов зблисне, рухаючись за киванням плати, — якої ж то помочі їй потребується, з якою хитрістю ти б укрався невидною примарою і ловив щонайменший порух незайманого тіла, най-тонший дух довіку нікому неналежаної плоті; пройди з нею шлях блукання, порятуй най-дрібнішу дитину, звідай ласки усякої влади, — чи ж не за цим ти приходив, Юрку, а вертівся упорожні, бо влада й тебе надсилала о дрібній помочі, а ти хтів бути помічником поза владою, а ти думав якоїсь віри назнатися од прощених, спосеред влади і жертви — ов, скіки було таких помагальників, я тобі випишу, привезу, — та вже нема таких помагальників, що б дали, що ти хочеш, не чувати такої помочі, аби її хтось бажав; світ до світу став боком, і не ймуть віри їдне одному, а ти світами мандруєш, та в жодному спиту не вдовольняєш, то затулиш дірку в одній душі, а вже тра вертаться, не добігши й другої; ти собі звільна блукаєш*, де заманеться, а притулку не знайдеш ніде, — ще не зазнавши страху і першого кроку, вже жахаєшся, що то за другим вкоїться; такий з тебе кавалер — на усенькі світи, ти з радості хочеш оббігти усе, що де не є, — та тобі треба десь в гиншому світі гулі справляти, бо ти цьому всьому ради не даси, бо ти в цьому світі такий святенний, що де кому тамечки поспівати за першою твею думкою, бо тіки-но першу думку твою вчують, то впізнають у собі і решту, — е-е, нам такого не тра, ми ще цеї радості не назналися, ми ще не всі прощення пооббігали, бо ще й за другим разом підемо, бо перш то була цікавість, а далі то треба навиворіт душі спізнатися; ще такого накликати, що давно ждали, а воно не приходить, та й не прийде".