Кров по соломі

Сторінка 22 з 130

Медвідь В'ячеслав

* Бракує (нім.).

** Возрадуйтесь, блаженні (нім.).

впозад вами, і Плахотнюк на такому рядні, але чи так це воно, що і ви, і гули, й рядно, і Плахотнюк — от де здогадка! Вчиняються люки на танках: Achtung! Achtung!* мотоцикли забуксовують перед мостом, — то вам не знати, бабць, вони вперід такими лодками підводними прогребли аж поза Маказон, де ті гроші затоплені, що кораблі колись запливали, а пірати наскакували та й топили; ба-а-ачу, мотоцикліст їден тако мостом, мостом, скраю верб урвиськом згрібається, — а мені скіко, ще з літ вісім, — коли це ця війна була, що я все по годині пам'ятаю, а року ну не згадати, — цеї хвилі нагнало аж понад зілля, — яка риба, яке що! Німак плесь-плесь мене по карку — Chokolate! Chokolate!** а ті вже готові в Feldzug;*** цей вертається, хвалиться рибиною, на мене показує, і мені вже як-то не з людського голосу, не з мосту, не звідки десь чутно і чутно lebhafte Leiche****. Але де-то мертвий, ми такі собі вже живі, так ви-и-илюдніли, риба й то аж добріша; але як це — що вони мені нагадали, як це — що мертві, — вони з того світу наїхали, веселенькі й вгодовані, а я їх, таких визволителів, пожалів рибою, та я собі в хаті до дзеркала видивляюся, який це я мертвий; я їхньою мовою зачав балакати, сестричці шоколаду втуляю, аби поза татові очі, — а вам сміхи, ба-а-аб, бо ви мене перш лякали мерцями, та не тими, що їх видко, а тими, що їх возами везли, а впослі питалися, де це я такий шоколад доп'яв, на молочарні ще ж такого не виробляли; то я вам типір признаюся, чого той світ вгодований так чуду-

* Увага! Увага! (нім.).

** Шоколад! Шоколад! (нім.).

*** В похід (нім.).

**** Живий труп (нім.).

28(15) серпня Пречиста

30(17) серпня помер Іван Чорний 21(8) вересня Пречиста 25(12) вересня весілля в Галини Хрипової 27(14) вересня Воздвиження 14(1) жовтня Покрова похмуро вранці туман і годині

0 третій дощ

15(2) жовтня вранці туман

16(3) жовтня туман

1 мороз

23(10) жовтня дощ зранку до вечора 27(14) жовтня теплий сонячний

28(15) жовтня тепло сонячно

29(16) жовтня вітер і сонячно 12(30) листопада туман Вову проводжали в Червону Армію 14(1) листопада Вову відправляють на Харків з Кіровограда 20(7) листопада у Льоні Жовтка весілля

25(12) листопада хмарно після обіду дощ Маші Андреєвої Коля пішов в Червону Армію 29(16) листопада перший сніг з дощем сніг і зразу розтав 2(19) грудня грязюка 3(20) грудня грязюка 4(21) грудня дощ ракова шийка одна квіточка розцвіла 7(24) грудня мороз

вався, — гупає в одвірок, аж стіна двигонить, не схоже, аби з своїх котре вернулося, та й тим, що описують, ще не пора; неміч якась добивається абощо; та нагинці, щоб у вікно не зобачили, напучував мене тато; я собі мишкою такою прокрався у сіні й припав до дверей, так думав угадувати, яка ще тамечки почвара хекає щокожен удар; крізь вічко у варцабі привідилося мені щось таке на колір, ну як таке м'ясо несвіже; нагинці, як навчали тато, прокрався назад у хату й розказував про те м'ясо таке, несвіже, ще й похвалився, як мене штрикнуло в око пужалном, — аж розчепірився посеред хати, такого з себе страшка зачав робити, буцім мені так повивертало очі, губи, носа стесало; тато трохи засміялися й одіслали мене на той край, де на лежанці головою до вікон лежали вкриті мама, а на дерев'яному ліжкові сестра й менший братик, головами до печі, — подивитися. Тепер, як нас двох, тра комусь вибратися до молочарні, — тато виклали припухлі руки на коліна, пробували випростатися у спині, але їм було легше зігнутим, і вони одпровадили руки межи колін, тулячи їх пальцями навперехрести; збігай, сину, в батька ноги важкі. Я сибі в дірку, з радощів подумав про лаз у стрісі, раз та й сповз у бур'ян. Підрачковую до порога, та ще й розвертаюся очима до тата, так хочу поділитися нечуваною у світі радістю, що б це татові не так сумно було сидіти й дожидати мене темного досвітка. Головою тако показую, як би це не боявся, й осьо взяв та підповз до лежанки, ще й до ліжечка, й там побув трохи, — що, думаєте, нє, тат, очима буцім показую й острішком чуба; встав би, й геть не боявся. Тато посунули на лаві горнятко зі свічкою трохи од себе, буцімто йому видніше стане мене, поставив впроти двоє запалих блискучих очей, — то тато такечки хотіли, щоб я не лякався у темних сінях; бачить же мене — бо що то ворушиться, а хвостик як шило, і не вилазить з хати. Тато вірять, що я не обманюватиму, прокрадуся й цього разу на містечко, й хороби мене хто вистереже. Там такі є діромахи, більш ніхто не пролізе. Своїм, аж далі бабиним Секлетиним городом у бур'яниськах, де більш диндереву, бо він не такий шарудючий і реп'яхів нема, хіба як осінь, то насіння в коробочках торохтить, — е-ге, я ще знаю зарослу кропивою стежечку у ярку, але то така кропива, що хіба рачки продертися мона, деревами повиростала. Веснами ми з хлопцями любили забиратися в ці бур'яниська, в ріст доброго дядька, де земля ціле літо не підтряхала, і піддивлятися, як слимаки сплять. Котрі як — то позчіплюються животиками і голівки рогаті на плечі одне одному посхиляють, а бувало, що один одному під живіт геть голову

заховають, і як тамечки не задихнеться, а другий сторч так само тримає рогачики й буцім спить. Слимачків ми не наважувалися вбивати, ці чогось на людей були схожі; от п'явок ніколи не жалували, і об каміння розплющували, і вивертали, мов рукави. От би й решту усе розказував, підмагаючи собі то рукою, то плечима з головою; не страчав би хіба б часу на минуліші ті роки, як я з кропивою воював, а вона волохатими готівками все мене в лоба дзьобала, й скажи ти, вже спиною на землі, а тим пекучим віхтем як задобрить, — диви-но, татові аж цікавіше зробилося, слу-у-ухають так; й от я продеруся між стовбурами кропиви, й на старість пелехатої, аж донизу, і грубшими деревинами будяків, зчорнілими низом, наче це вони в панчохах, і вткнуся чубом у нагорнуту згори на бур'яни тирсу, — ай-бо, не побоюся бевцнутися об зчорнілий нагортень, уже нічим, ані сосною, хіба холодом льодяним з глибини ями пахнучий; ця тирса така, аж немов жаль викликає: вона поволі тут з країв землею стає. От уже з заглибин у ніс просто пахне чимсь таким; береш прогрібаєш вглиб тирси, де не взнати її ні з запаху, ні на дотик — така запарена полова у жмені, коли робиш замішку, ще як ми корову тримали, от тільки це холодне, бухнатіше, — й що я зроблю! здойму грудомаху й попру краєм льодовні, уже над верхами мертвіючих бур'янів, а коли й зісковзну ногою у тирсу, то друга не пустить падати, вгрузне, що аж, та з цього боку тину од дороги бехну льодом між кущики безу, й стану дивитися, чи ніхто не крадеться містечком. Дядько то добрий Грицько на сироватку, але нащо ж тако улазити з цими прохами; я льоду внесу — чули, тат; хтось крав і тамо у безу переховував, а я побачив і це приніс. Наша з татом віра тако