от свійське усе — те перебирає хутко од хазяїв; уже й не скажеш корівка, як не скажеш людина, — сліпцям їдна дорога — кладовищем; куцою йти, — кладовищем; де бачив, — кіля кладовища; кудою їхало, — попри кладовище; типіро приїхав, спитають, — та перш на кладовище зайшов; такого світ не бачив, це тільки в нас: мерці з живими перемішалися, й скажи ти, хто де; не люди втомилися од життя, а воно од людей. То ти мусиш бути дитиною, щоб ці похорони в тобі сміхи збуджали, та й мусиш у старощах таких пробувати, щоб сухими очима зовстріч мерців таку саму гадку снувати, — одмикай які хоч засувки, а все свято та й свято: мене сей світ породив, але я йому неналежна, бо він вандрує де хоче, а я їдними стежками ходжу. Ти шилом куди не штрикни, то все у світ попадеш, — то хоч бути таким мудрим, як той штрикнутий світ; щоб ніде не бути і вскрізь пробувати, нічого не знати і на все тяму мати? А є такі мудрі, а їх багацько, то ставай і ти кіля їх. Як ти мені того Сковороду переповідаєш — то де ж він був, у світі чи де? А хіба був іще такий світ, що хотів упіймати, а чи йому в голові на такі лови ставати, як це в душі ширше, як того всенького світу, — де це таке ще було, ти-но мов; як той світ і той люд не діждуться чиєїсь смерті, щоб їм легше далі було свою думку снувати; хоч померти і дати їм волю на все їхнє царство, світове й люцьке?
"Я татові руку хтів цілувати, а вони не дали, — якби ж то хоч реготнули, їй-бо мені легш було; я мамі руки перший раз цілував у труні, та й то люди штовхали й суворо понадо мною звишалися; та й це що — я зо страху мамині руки й чоло і нозі малим цілував, але тато страхом мене не лякають, вони іншу думку сховали, вони й за мамою
28(15) березня три тижні посту пройшло 29(16) березня дощ 30(17) березня теплого Олекси 1(19) квітня сніг пролітав приморозок 7(25) квітня Благовіщення ясний день і теплий 10(28) квітня сніг вкрив землю і дощ вітер
11(29) квітня зранку сніг йшов а після обіду почав розтавати вітер
13(31) квітня хмарно вітер холодно 23(10) квітня дощ і град під вечір Яшка Скиба помер проти п'ятниці вночі 24(11) квітня сонце і вітер
25(12) квітня зранку сонце в обід ясно тепло а після обіду хмарно дощ хоронили Яшку Скибу Пасха 26(13) квітня зранку ясно до дванадцятої а потім дощ 27(14) квітня хмарно 29(16) квітня ясно тепло
1(18) травня зранку сонце а в дві години дощ
2(19) травня
у Миколи корова
отелилася
3(20) травня ясно
і холодно
8(25) травня дощ
зозуля перший раз
кувала
9(26) травня
хмарно дощ
10(27) травня зранку
ясно а після другої
дощ
не схотіли податися, а ревіли потому з рік, — мама сором за тата ще молодицею одбула в смерті, а тато не поступалися ані владі, ні людям. Я так мушу татову гадку розгадувати — мені ще півсвіту оббігти та й буду знати. Голоду ще зазнати, на войнах усеньких побути, землею пробратися аж по той бік, — бо ми з татом не помирані по всей вік; сестра моя татовим духом пішла та й змерхла собі внутрі, а я то знаю: вона тата догледить і в зненависті, а тато до мене балакають і світ з його очей гнобить мене до землі; служив же хто людям — од людей попусту всеїднак не буде; держава тебе возвишує, а якими стежками за тою державою поспівати, — я собі намислив за всіх і за все одбути — яку там службу, яку роботу, чий гріх, чиє щастя вщерть, — га-га, по Марусин поясок! Це ви, бабо, тако собі не думайте, що там щось аж дуже вже так, що де шо не візьми, та й уже вам є, — бо перш треба знак мати, а впослі думайте та міркуйте, як вам там уже що підказує; бо і дитина поратована, що вам тепер обідання притербічує зо світу, і Петро Сліпий зі Степка, татів побратим по горю й возвишенню посеред усьогенного народу, — то хоч до купи тули їх, а хоч нарізно призбіруй, а все воно що виходить, а виходить, що смерть ми несемо в собі од чого хочеш, од яблуньки зрізаної, бо державі тра мать і яблуньку, і людину, а людина вхитряється і без яблуньки; вам тої чужої дитини не тра, і обідання те нахалєру воно вам, — страх одного штовхає до другого, але то ще не смерть, бо де ви бачили, щоб страх до смерті призводив, — то колись, як ми з хлопцями заклалися, хто піде на кладовисько і цьваха приб'є на хресті, щоб це наче знати, хто був уночі й не злякався, то до Махтея приїжджав такий наче зять, у шинелі, і він, герой, вам скажу, викликався, що він піде, і прибив полу шинелі до хреста й подумав, що його мрець ухватив і не пускає, та й там, при хресті, і помер зо страху, — як тато просили Петра Сліпого не покидати села, нашо тобі той Пітер, всеїдно обдурять, а він не послухав, і ходив тамечки по дворах, колодязях таких, і грав на бандурі, і йому тульку кидали з вікон — то це він так ратувався од голоду і сімню свою ратував; а послям татові каже, як ця війна, ти, Більмовичу, долі не одбіжиш, але чую, що правди нам не зіськати, — і так він пішов туди, де його ще не було, — грай, бандурко, грай, та воїнів проти ворога підіймай; а тато змовчали оттим разом, бо як на Пітер його одмовляли іти, то сим разом не відмовляли, — тато лиш раз, подивившись у вікно свеї кухоньки та лапнувши за поли куфайку, якраз ця святешна на них була, низом на два ґудзі не защібнута, вимовив двоє слів, чи то "одурений
бандуриста", чи то "ошуканий келеп дурний": я хтів правду відобновити, для сім'ї Петра Сліпого, татового побратима, приста-ратися, а там ні та й ні, — бо він, сліпий, щось прозрів на фронтах, те, що й зрячі не бачили, і встромив собі ножаку у груди; та й ні од кого не допитаєшся, хто ворог, а хто оборонець, — я крав пайки і носив його жінці і дітям, а казав, що то люцьке, я виписував із комори, за того п'янички голови, яку пашнїо, яку гречку та п'яничкою їздовим передавав, а тато сміялися, аж бухикали, та тилом долоні об коліно били, бо пальці судомило на правій руці, — гехнуть об коліно, і пальці розкліщить хоч на часину, — г-от, ці мухи, г-от не давали сказати; ти, — гепць, — ще й Партизанові одтарабань, — гепць, — вони вбидвоє старалися, тільки що (тато цього не кажуть) їден у зневірі тяму собі добрав, а цей як-то спричинився, та й йому легш; та я татові хитрощі зна-а-аю, уся Партизанова сімня по списках у нас проходила, — ви мені осьо скажете, хто ж заробив у держави; але я знаю, що ви не скажете, я сибі так подумав, що це якби ви сказали, то я б щось там на одвіт промовив, але ви й цим разом змовчите, і я буцім тако сам у собі чую од вас питання, так мені хочеться, щоб хтось щось питав, та й уже на тобі відповідь, хоч і не питавши, — в мені такі люцькі питання багато сидять, а я раз та й одказав, раз та й; але що їх зводило у татовому садочку — ніхто не спитає: той Партизан цілі віки на хвіртці вистоював, аж заким вкрадеться попід вікном на стежечку щебенясту — й ніхто ж то його так наче й не бачить, і тато не огук-нуть, а послухняно так увіходять у загорожку й за столик під яблуню всідаються, — то тра вже бачити, скільки ще тих віків вікецьких змине, аж як Партизан добудеться й собі до