— "Вони це зрозуміли, та запізно. Якась мавпа, що була при тобі, встигла перетовкти палицею вісьмох їх людей. Важко повірити". — "Це схоже на правду, мій пане. То був великий воїн". — "Його посікли на локшину, а тебе, пораненого, син наказав забрати. Для чого — він і сам не може пояснити. Так, мабуть, було завгодно Аллаху. Молися Йому і будь уцячний моєму синові за те, що живеш", — "Я вдячний і йому, і вам, превелебний Шібабе".
Відходячи до роботи, я почув краєм вуха, як мулла просипів до Назмі: "Якщо ти погонич, то маєш знати: худобу навантажують так, аби могла нести, а не так, щоб здихала".
Я здогадався, що це стосується мене, і віддячився хазяїну, чим міг, наступного ж ранку. Ще вдосвіта забрався я в скельну ущелину, де ледве дзюрило непримітне жерело. Я напав його, коли ми шукали запропалу вівцю. Розібрав круг заглушеної чарунки бриляки і наповнив водою великий афтабе. Всю дорогу запітніла мідь холодила мені плече і щоку. Близько полудня старий гукнув від свого столика: "Мій чай сьогодні незвичайний. Це вода не з нашого колодязя". — "Так, пане, в колодязі вода за ніч ледве прибуває.
Відро ось-ось вхопить намул. Я приніс вам води з горової криниці, що над овечим паслом". — "Невже проявилося Скупе джерело? Вода мого дитинства і моєї юності. В ті часи воно ще було щедрим, а відтак ізслизлося в камінні. Сказали, що вмерло. Тоді мій дід викопав цей колодязь у дворі. Але вода в ньому не до тієї". — "Так часом трапляється, пане, що криниця самовідроджується, як усохле дерево, як приморена людина. Коли ваша ласка, я міг би носити вам оту воду щодня до початку своєї роботи". — "Я можу це звеліти якомусь іншому неробі. Навіщо тобі зайвий клопіт?"
— "Щоб і самому напитися доброї води. Чим зрання наповниш утробу — така й повнота твого дня". — "Гаразд, коли так".
З того часу мої днини починалися там. У парких липневих передраннях дерся я козиними стежками на крем’янистий узгірок, вгадуючи босими п’ятами прихований підземний хід води. В сутіні, в місячному свіченні роси навпомацки перебирав камінці, скрипучу рінь. Вухом слухав грудину гори, приглушене зітхання потайного нурту. Ці звуки промовляли мені більше, ніж могла б відкрити окові денна зримість. Зазнайомство моє з криницею тривало. Я звикав до неї і чекав, щоб вона звикла до мене. Я добре знав, що таке вода. Надто в цих місцях, де слово "щастя" звучало ще й по-іншому: "мати воду в арику".
Щоранку з’являвся біля чайного столика мулли повний афтабе. Мою воду засмакували і всі хатні, а коли не було поряд господарів, з глека хлюпала собі й прислуга. Ніхто вже не хотів пити з дворового колодязя. Якогось разу, повернувшись із водою, я побачив на урочному місці гостроносі чув’яки і згорток вузькоїтканини. "Це для тебе",
— почув я за плечима голос. "Дякую, ага Шабібе, але я маю все необхідне". — "Що ти маєш?" — "Маю що їсти, де спати і маю своїх хоронителів. Одного на грудях, іншого — в грудях". — "І ти цим вдовольняєшся?" — "Я вчуся цьому".
Старий вивільнив з рукава халата бліді кисті: "Злий мені водиці". — Зволожив пучками чоло, повіки, щоки, пройшовся клинцюватою борідкою. — "Ти, бачу, швидко нахапався нашої бесіди". — "У мене був навчитель, він казав, що в мене вуха придатні до чужих мов". — "Еге, вуха в тебе, як у пса. За увагу до чужого говорения похваляю, надто до нашого. Ми є великий і правовірний народ. Не розумію, чому ви противитесь бути під нами, чи то пак з нами. Вам би від цього було тільки ліпше. Хіба ні?" — "Так, мосьпане". — "Що так?" — "Так, кажемо ми вам, турчинам. Так, кажемо ми татарам. Так, кажемо ми ляхам. Так, кажемо ми мадярам, румунам і москалям..." — "Кажете їм "так", а самі при цьому стискаєте ефеси шабель?" — "Так, мій добродію". — "Що ж, дякую за щирість, згідливий чужинцю. А тепер скажи-но мені: хто ти єси?" — "Що вам сказати? Я навчався різним ремеслам..." — "Хто має багато професій, той ходить голодний". — "Це про мене, як бачите". — "Добре, годі балаканини! Взуйся, ти оббиваєш босі ноги, як ідеш мені по воду. Я мушу дбати про них. І шапка твоя мені вже намуляла очі. Дора сьогодні навчить тебе, як зав’язувати тюрбан..."
Увечері його молоденька волоока слугиня попросила мене нахилитися і заходилася обв’язувати мою голову сукняною биндою. Її темні коси пахли квітом ласкавця, а груденя вперлося мені в щоку твердою оливкою. Позабута Дрож тіпнула моє наструнчене тіло, і я зрозумів, що одужав цілком. "Отак зав’язують тюрбан, — напіврозтулила вона стулки губ, волого блиснувши перловими зубами. — Якщо забудеш як, поклич мене знову". — "Вже забув", — сказав я, занурюючи в глибокі пролизні її очей свій збентежений погляд.
Звали її Дорою. Родом болгарка, а ходом з-під Солуна, звідки двоє святих єдинокровних братів Кирило і Методій. Коли ще на пагорбах Кийова люд молився своїм поганським бовванам, ці апостоли пішо принесли в наше Підкарпаття слово Євангелія. І товмачили його нашою ж бесідою. Мені про це оповідав Божий Симко. Дорину матір турки забрали в ясир, тут вона понесла від Шібабового родака. Народилася дівчинка, що перебрала від матері християнство, так і вбиралася. При муллі ходила вільною слугинею і ученицею.
Звідтоді, за водою йдучи, я зривав пахучі віхтики вереску, тмину й дикого маку. І клав їх нишком на її підвіконня. Занаджувався під виноградні шатра сонячний ранок і злизував ті квітки. Одного афтабе води вже не вистачало для пиття. Мене відривали на годину від роботи серед дня, щоб я вдруге піднявся до Скупого джерела. Лише я знав, що воно не скупе. І що воно навіть не джерело, а —підземний ручай. Він мені відкрився й довірливо повів за собою, співаючи на глибині ліктя свою скрадливу пісню. І привів до чогось дорожчого, ніж вода. Горбата уголовина всуціль заросла цупким жовтим дроком, і ніхто ніколи не здогадався б, що залягає під руцими ніздрюватими брилами. Приголомшений відкриттям, я лише прошептав: "Таки направду ліпший виноград дістається шакалу". Так тут говорять.
"Ти робиш жіночу роботу — носиш воду у жбані, —зачепила мене якось Дора. — Тобі це до дяки?" — "Так, бо це незвичайна вода". — "Вода по правді смачна, але чим незвичайна?" — "Вона кришталева." — "Хм, ти віршар?" —"Ні, я криничар. І знаю, що кажу".