Рушали в досвітках. Спочатку кінний авангард списників, за ними старшина з роєм рубак при легких ятаганах, далі — мажі зі здобиччю. Коли скрипнули в ріні колеса, Тимко пустив їм услід з першою тютюновою цівкою приповістку: "Як прийшло, так пішло". Здвигнулися сотні
— загула земля під тисячами підков. Ми, робітня обслуга, перечекали рух кінної лави й доточилися ззаду. Над побіленими інеєм соснами вставало бліде, як недопечена паляниця, сонце. Я простягнувся на солом’яній устілці широкого драбиняка, збоку вже дрімав сидьма Лінь, вистромивши з-поміж колін акацієву палицю. Мрійно заколисувало на піщаних грядах, та сон не брав, уривався. З-під кошлатого каптура я заздрісно поглядав на вутле тільце свого попутника, що безвільно хиталося на вибоїнах.
"Брате, Ліню, завзятий соньку, — тихо прошептав я, — не прошу навчити мене битися так, як ти, бо це висока майстерність. Навчи мене спати, як умієш це ти". Я гадав, що він не почує, а він почув, ворухнув сухими зморшками губів: "Спати — це більше мистецтво, ніж битися". Може, це він марить, подумав я, впадаючи й собі в дрімоту. Щоправда, встиг ще крізь сон запитати: "Ліню, хто ти?" —"Я той, хто спить і чекає".
Лінь спав, чуючи і бачачи, що діється довкола. Я так не вмів. Я не чув, як іззаду дрібно і глухо зацюкали копита, закутані в овчини; не бачив, як холодне вранішнє проміння облизало синюваті леза...
Чимало ще міг би я переповісти, багато чого витягти на обзір з-під пороху літ. Але який з того хосен? Много говорити — мало слухати. У нас тут кажуть: говори коротко, але густо. От і просіюю через густе сито задавнені свої приключки.
.. .Душа моя тоді спурхнула в студенисте небо, вхопила затхлого повітря, покружляла над неприютною болотистою ширінню, оглянулася на понівечене своє пристанище — моє тіло і знехотя повернула назад. Два розсічені "0" знову злилися в число нескінченності "8", між ними викресалася іскра, і життя моє затеплилося в новій тяглості.
Протинаючи пам’яттю часові сувої, вертаюся під гаряче сонце і духотні зорі Ефеса і бачу себе немовби збоку, наче стороннього чоловіка — пропаленого до чорноти, ґудзуватого, як корінь акації, стоншеного хворобою і роботою, зануреного в себе. Я —босий, у якомусь лахмітті і в злежаній баранячий шаці, яку не скидаю навіть на ніч. Так легше голові. Я йду за волом по колу, за півроку ми вибили з ним колію в черленуватій землі дворища. Сивий віл крутить колесо з лотоками, якими схлюпує вода в кам’яне корито. Увечері я буду поливати нею дерева й винні корчі. Від безнастанного кружного ходіння голова йде обертом і тріщить. Але я знаю: це не в голові, це тріщать цикади, зеленуваті бабки в листі; так вони остуджують себе крильцями. Я ж освіжаю себе теплуватою водою, і то лише тоді, коли напуваю вола. Вода дорога. Воду продають, її розвозять вулицями Ефеса в шкіряних боченятах, розносять на плечах у чималих мідних глеках афтабе. Тут усе продається.
За нами, під’яремними роботарями, поглядає коротконогий Назмі. Він не має пальців на правиці, та культя його б’є як дубець. Спочатку він б’є, а потім каже — за що. Коли не лінується говорити. Я його розумію, на цьому сонцежарі шкода тратити сили ще й на слова. Назмі злий, як усі, що вернулися з воєн. Злість — від страху. Там, на Вкраїні, він залишив пальці, вухо і ще дещо, про що всі мовлять з приглушеним сміхом. То як йому не бути злим на гяурів-невірних? Інколи він прив’язує до культі ятаган і вимахує ним, наче мотовилом, січе просяні снопи. Тоді його очі запливають кров’ю і незмигно, по-котячому слідкують за нами. Його шабля прагне м’яса, а не солом’яної січки. Я намагаюся тоді не зустрічатися з ним поглядом. Я навчений не заглядати в очі скажених псів і навісних людей.
Назмі був нашим погоничем, а ми його бидлом. Канчуком піднімав нас, коли ще й цикади німіли. Насипав у ночви запарене зерно з баклажанами, ми розхапували їжу в жмені й роти і бігли до своєї роботи. Наздоганяв нас луск батога й нервозний зик Назмі: "Чекаєте, що тіні самі підуть поперед вас?!" Якщо ми щось і чекали, то тільки вечора. Аби, задуривши безперестанний голод жменькою-другою висівок з гичкою, повалитися на паркі очеретяні лежанки.
Сон! Він — єдина втіха й короткий прихисток облудної свободи раба. Саме тут я запізніло пізнав науку Ліня. Тут я навчився спати, ощаджувати сили, віддавати короткій дрімоті кожну вільну мить. Я спав і чекав. Я, учень Гречина й Божого Симка, вчився тут новій правді: якщо не маєш того, що любиш, то полюби те, що маєш. І знайди крихти радості в нехитрих дрібничках — цій живій росі нашого буденного повсякдення. Плід айви, що тулиться жіночою щокою, збудливий запах тминного поля, позолочене черевце ящірки в арику, заколисуюче зузніння муедзина, бритвений погляд очей з прорізу хустки, мурмотіння дервіша, що прийшов проти п’ятниці за милостинею: "Якоюрукою даєш
— такою дістанеш". Це він дякує господареві. Я не маю що йому дати, але веселий дідок, шкандибаючи мимо, не минає словом: "І для тебе в Бога знайдуться гарні штани..." — А очі сміються, зотлілі від старості і теплі-теплі, як нагорнутий на ніч попіл.
Дервіші полюбляють сюди стукати, бо тут живе поважний мулла Шібаб. Хоча серб Гойко, мій подільник, і бурчить, що в мулли хліб — як у мурашки око.
Наш старий газда дервішів охоче наділяє. Не те, що нас. Але мені він до дяки. І тим, що нікому не лізе в зуби, як інші, з командами, і тим, що вечори збавляє за товстими книгами, і сам щось мережить дрібними вузликами. Ще більше я привернувся до нього після того, як Назмі вчергове гупнув мене культею в груди, а старий лінькувато запитав його: "Чому ти вдарив його двічі?" — "А що, хіба треба було вдарити тричі, поважний Шібабе?" — "Ні, породистій худобі досить одного удару". — "Чим породистий цей гяур?" — "А ти заглянь йому в очі — вони не просять. Це очі чоловіка, який дає". — "Овва, ба що годен дати цей шолудивий пес?"
— "Кожен може щось дати. Навіть ти, нерозумний Назмі. Хоча й не здогадуєшся про це".
Щоранку я відносив йому свіжу воду з першої цебрини. Він заливав окропом терпкі зелені листки і пив золотистої барви водицю. Чай називається. Якось за тим чаєм ага Шібаб обізвався до мене: "Доки ти будеш носити цю облізлу шапку?"