Як ніж розпечений у солонину, входили ми тоді у волоські терени, женучи перед собою Буджацьку орду. З нами йшли спілкою й молдавани, а вів нас ясночолий гетьман Степан Куницький, невтомний і хитрий, як степовий вовк. Біля Дунаю, при Кіцканах, заскочили ми зненацька татар і, хоч було їх на добру третину більше, на порох розбили й розсіяли їх по солончаках. Полонили тоді старшого над ордою Алігера-пашу, тягинського бея Алі і кількох татарських мурз. А козаків полягла хіба якась нищота.
Ловецький талан підігріває хіть, козацькі сотні рвалися в ногайські володіння. Я йшов порожнем, цінну поклажу спродав маєтним волохам за золото, яке носив при собі. Валки з полковим добром тяглися в ар’єргарді. Ошалілі запорожці пускали за димом магометанські поселення довкола Акермана, тягли на палі їх людність. То не розум їх вів, а кров, що шуміла столітньою ненавистю до ординців. Тепер ми були нагорі, над ними. Час перевернувся, як збита підкова, котру бідний їздець міняє навиворіт: спочатку одна сторона бита, відтак — друга.
Так у гонитві дісталися ми до Чорного моря, легким приступом забрали містечка Ізмаїл та Килію. Старий хан у страху хотів піддітися з п’ятьма тисячами татар до Войська Запорозького, але його відмели. Невзабарі облягли ми щільно Білгород, але взяти його без гармат не вдалося. Там і стали віддихатися, запаморочені перемогами і обтяжені здобиччю. Та ще з іншої притичини, про яку знали тільки я і полковник...
"Славний город Білгород, славний і багатий, — здаля підвертав Варивода. Варив воду словесну, занаджував. — А чи знаєш, де багатство його?" — "За мурами, де ще". — "А не вгадав. Під мурами, братчику, під мурами. Та ще й на нашому боці". —"Як це?" — "А так. Збіглий ногаєць прозрадився, що білгородці, нажахані погромом Акермана й Ізмаїла, поскидали свої коштовності в озеро. Поскладали в залізні коробиці й вибили на них свої імена. Що скажеш на це?" — "Що тут скажеш —водойма не мацюнька". — "Еге, якби всіх коней наших зігнати на водопій, то й за місяць випили б". — "Не випили б, пане полковнику, бо це не став, а озеро. Вода прибутня". — "То кажеш, діло наше — швах?" — "Я цього не казав. Поміркувати треба: якщо вода прибуває, то якось і відходити мусить. Ті, що кидали у воду золото, на щось сподівалися ж..." — "Міркуй, Федоре-неборе, твердо міркуй. Піднімеш скарб — шапка з добутого твоя. По правді і честі кажу".
Я й міркував. Ходив босоніж берегом, ступнями слухав землю. Десь кололо студінню, ломило кістку, десь відпускало. Припадав вухом, придивлявся до пожухлоїтрави
— де бідніша і ламка, де скоріше інеєм береться. Вистежував сліди куріпок і водяних щурів. Це були зримі знаки, які належало прочитати й розгадати їх потаємний сенс, їх підземну прихованість. Все це я мусив робити в мрячну пору повзком і під сірою рогожею, аби не вгледіли мене зі сторожових веж. Щоб не поцілили стрілою, не дістали арканом. Кожної миті з воріт могла вихопитися зграйка татарчуків на низьких конях з волохатими ногами. А я засмакувати ще одної фортеці не хотів.
Полковник дав мені зі своєї варти щуплого чоловічка в довгому повстяному каптані. Смаглій ходив з палицею твердого дерева, більше ніякої зброї не мав. Спочатку я гадав, що то циганчук. До наших лав який тільки народець не ліпився — і дончани, і черкеси, і поморні греки, і волохи, і болгари, і хмурі литвини, й неповороткі добряки з Білої Русі, і запальні серби, і навіть жменька жидів, що присягнула чесно служити гетьману. Повірте, з ними можна було справно вести оборудки! Було кілька й наших підкарпатських заволок, з-понад Боржави-ріки, де в ямищах жиріють соми, як поросята. Кожен своїм ходом-бродом завіявся в Украйну і, вкусивши вольного хмільного вітру, назад не вертався.
Мій охоронець ледве видушив із себе ймено — Лінь, такий він був неохочий до розмов, та й до всякого зайвого руху. Походив він, як я вивідав перегодом, з далеких земель, де нарані встає сонце і де сіють білу пшеницю в ярочки з водою. Така дивина! Либонь, туди забралися й наші айни з оповідок Божого Симка. А він, цей безгомінний і непоквапливий Лінь, прийшов чомусь сюди, і тихо побутував собі зобоку, як дичка на перелозі. О, як я замилився в ньому! Написано ж у Гречиновому посланні: "Не поспішай судити". А я гонорово судив про людей з першого покліпу, з першого слова.
Другого дня Лінь сказав мені: "Чиїсь очі за нами стежать. Стежать і мовчать". — "Може, це очі пташині? Он скільки гайвороння на стіні". — "Ворон не мовчить, коли бачить здобич", — прошепелявив він. А я подивувався. Доки я ворожив на березі, Лінь весь час дрімав на купині, склепивши товсті, як у змії, повіки. Що він міг бачити й чути? І чи міг знати я, що на мені закипає смолою пара в’їдливих орлиних очей з бійниці. І сині губи при цьому кривляться в хижій посмішці: "Сен менімсен, гяур". (Невірний, ти — мій).
"І ця дохла куриця мене охороняє'. — бурчав я, обходячи сонного Ліня. — Як би мені необачно не віддавити їй лаби..." Та не змигнуло й півгодини, як я вчув за спиною тріск і гортанні прокрики. Царице Небесна, невідь-звідки з бур’янища виросла четвірка песиголовців (так у нас звіддавна називали татар) з короткими палашами. Зловісними тінями звивалися вони круг Ліня, що звільна стояв, уперши нижній кінець палиці в коліно. Другим кінцем ліниво приймав удари заліза, що глухо видзвонювали, як попущена струна. Я заціпенів: невже він ще не пробудився?! Лазутчики клишоного обступали Ліня. Та ось він крутнувся на одній нозі веретеном, і палиця чорно прописала у воздусі коло, друге, третє — кришачи кістки і вражі макітри. Лиходії відлітали і, спираючись на палаші, в’яли, заточуючись. Мені зарябіло в очах, а коли оговтався, — Лінь уже грудкою примостився в потолоченому пижмі, дрімав.
"Ти славно воюєш", — сказав я. — "Це моя робота —вбивати людей. А твоя — вбивати озера". — "Я не вбиваю озеро, я хочу його висушити". — "Це одне й те ж". — "Ні, інколи, аби здобути душу, треба її загубити, вичерпати до дна". — "Про душу я не знаю. Я відпустив її, аби не заважала робити роботу". — "Тепер, Ліню, можеш бути спокійним: ті, що стежили за нами, вже лежать тут". — "Ні, ті очі й далі дивляться зі стіни. Але я спокійний".