"Що там люди кажуть?" — кивнув я на притулені двері.
"Різне кажуть. Під Зняцевом перейняли човен, а в ньому
— замордований пес, що сторожив у Паланку. Вартовому втікач голову провалив, звезли його до шпиталю. Гонведи літають, як комашня. Кажуть, що з Егера покликали якогось удатного псаря, аби вхопити слід".
"Вам, отче, боятися нема чого, я дубака повів водою під другим берегом. Ніякий пес не вхопить сліду. А той, що міг би, той пішов за водою". — Слова мої мерхли в розм’яклому горлі.
"Не гоже боятися богочинного діла. Це раз. А друге: коло млина ріка викинула під бережину тюремний сіряк і чуню втікача. Гомонить челядь, що втопився бідака".
Я огледів себе. В печерній сутені й не зауважив, що вбраний у легкий овечий лайбик, а на ногах м’які повстяні бурки. Зрозуміло, хто віддав мою одежу ріці. Щиплива розчуленість заново напливла на мене.
"Дякую вам, отче, за все".
"Пусте, — відмахнувся той костистою пучкою. —Відробиш. Он уже лавицю поправив. Я принесу тобі рамці підрихтувати на образи. Недурно казав Петро-копач, що руки тобі справно служать".
Такого повороту бесіди я затаєно чекав. Погладив вишитий клапоть і скрадливо мовив:
"Добре б увидіти його, Петра".
"Тобі, синашу, нікого видіти не вільно. А тебе й поготів. Цей склеп потайний, мало хто. з братії про нього знає. Перебудеш, заможешся на силі й підеш собі. Далеко звідси підеш... А Петро Солома вторік із Мукачева вибрався, дворище лишив сестрінниці. Маєтний румун з Марамуреша доньку його взяв. Петро в нього криницю копав, то й запізналися. Кажуть, тепер він на соляній копальні за десятника".
"Як... вона віддалася... Юлина?" — глитав я слова, що не давалися, як тверді кислиці.
"Що чуцуватися, з дівицями таке стається. А вона дівка годна й рукаста. Здри, яке шитво! Петрова донька дала завити в нього твій нотарський документ. Аби не забути, коли що: папір той прихований у старому "Служебнику" на горішній полиці монастирської книжниці. Не забудь, це твоє сокровне, заслужене... Е-е-е, та тебе, виджу, не гроші бавлять і не Солома, а хіба Соломина... Синашу, жінки чоловікові не належать, бо не він їх вибирає, а вони його. Якщо вибрала іншого, — забудь її, випорозни з душі. Бо душа твоя й так без міри напхана жужелицею цього немилосердного світу".
"Душа моя нею повна", — скрикнув я в розпуці.
"Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав".
"Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе — матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу... розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса... Та що там говорити, навіть ім’я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину... Чому? За що? Де Він?"
"Він тут. Він третій коло нас двох".
"Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?"
"Не гадаю. Знаю".
"То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?"
"Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав — і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди", — чернець довгим темним перстом придушив таргана на стіні, сколупнув нігтем. — Що ти бачиш?"
"Темну плямку".
"І все? Придивися ліпше, синашу".
"Ні, не бачу більше нічого".
"Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне
— стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам’яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров’я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу..."
"Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову".
"Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні — на тобі! І зветься вона —гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути — найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив
— Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований —із п’ястуками на Небо..."
"Господи... прости... тут я... суди мене одразу".
Я впав лицем у Соломчине шитво й затрясся в гіркому риданні. Я сам себе не впізнавав. Але цим я тоді найменше переймався. Я довго хлипав, аж доки на голову мені не лягла м’яко тверда долоня.
"Ти знову покликав Його? Але ж Він нікуди не відходив. І тепер, коли плаче порожнеча твого серця, Він тут, аби вислухати тебе ще уважніше. Ти просиш Його суду. Це добре, але запам’ятай: Він засуджує не нас, а наш гріх. І в цьому найвища милість нашого Господа... Я йду, залишаю вас удвох. Бачу, ви маєте про що поговорити..."
Не знаю, як довго я так клякав. Не знаю достеменно, що сталося того дня, але щось зрушилося в мені. Як у скресінь на провесняній Латориці, коли сіра зубата крига, що стискає панцирем ріку, враз колеться і кришиться, відкриваючи сонцю веселу прозелень води. Так і з моєї душі зійшла зміїна шкура, в якій я гнітився і мучився ці роки. І в цьому другому моєму підземеллі явилося друге звільнення
— правдиве і до болю щемке. Відкрилася порожнеча моєї нутряної криниці. Її належало вичистити, вишкребти, звільнити від намулу, аби піднявся зі споду новий, чистий нурт.
Плямка на стіні... Як по-різному вчили мене її видіти Гречин і Симеон. Плямка на стіні... Вона принесла мені два звільнення. Перший навчитель вирахував його Числом, а другий — Духом.
(Заклався тоді в мені, як наріжний камінь у будівлі, позір на цей світ — оком і розумом його сприймати, а духом звіряти. Бо потуга і зрілість тіла невіддільні від сили й зрілості душі. Як той горіхо. Коли ще зелений, його не роздушиш, аби не пошкодити серцевину. А коли дозрілий, —тверде зерно легко відділиться від шкаралупи і зостанеться неушкодженим. Так і зріла душа легко відділиться від гріховного тіла і уникне його страждань.)