"Йой! — скрикнула вона і заплющила очі. — Нараз забирай, бо я направду подумаю, що вони мої".
"Вони твої, Соломко. Я заробив їх для тебе".
Її очі перемінилися з молодого горіха на стиглий, потемніли: "Хто я тобі, щоб тратив на мене свій заробок?"
"Ти мені... ніхто... Бо я не володію й ниточкою твоєї сорочки. Навіть тінь твоя не належить мені. А при тому ти для мене все, бо моє серце повсякчас із тобою. Ти зрушила його, коли зачепила того ранку, і забрала з собою. То хто ти для мене, Юлко? Я й сам цього не знаю..."
Вона розпружилася, стала навшпиньки і з лукавинкою в голосі скомандувала: "Ану, чим ти там погрожував мене вколоти?"
"Потятко моє маленьке!" — придихнув я, бо вона затріпотіла в моїх руках, як перепеличка. Так перелячно билися під руками ці пташки, коли ми в дитинстві накривали їх у траві сорочинами. Її тверді губенята подалися, пом’якли й розкрилися, як у пташеняти. А волосся — аж дивно! — пахло свіжою соломою, прибитою коротким літнім дощем.
А потому ми їли вишні, поклавши голови в кубелечка прив’ялої отави. Вона годувала мене.
"Шкода, що миски немає, — сказала пришептом. — Але не біда", — розстебнула сорочку до пояса і насипала собі ягід на твердий живіт, як на таріль. Я тягнувся губами й збирав їх, глитаючи від хвилювання й кісточки. Густий сік стікав виярочком до пупка і я злизував цей терпкий струмочок. Коли я виїв усе з того духмяного тареля, на білих горбиках залишилися лише дві тверді ягоди сосків. І я з незнаною доти пожадливістю потягся до них. А вона ще й збитошно нашіптувала мені на вухо співаницю:
"Наварила лободи та й без солі, без води,
З рака масті натопила та й вечерю посмачила.
Сип солі, яка буде, бо вже легінь їсти буде".
(Я не святий, я знався з жінками, з нашими й чужими, що дарували мені крихти радості по світах. Вони по-свосму любили мене, і я віддаровував їм ласкою, бо як інакше може бути між людей... Але доки віку, пам ’ятатиму таїнство того гріховного причастя з таці засмаглого дівочого живота. Тоді ми довго не могли розліпитися, навіть одягаика не вадила нам. Та люди, як би не жадалося їм цього, не можуть в солодкій млості тілесного поклику зіллятися назавжди. Нарізно сотворено чоловіка і .жінку, і нарізно вони мають пройти свою земну путь, лише в короткі щасливі миті стуляючись водно).
Я розповів Юлині про нашу знахідку, а головно про тс, іцо напоумив мене на це той чудний арештант. З його поради все пішло в нитку.
"Виходить, Соломко, що цей дарунок не стільки від мене, як від нього, — показав я на чобітки. — Недурно ти його підгодовувала".
"Не смій так казати. Дати потребуючому — як у Божу руку покласти. Той сердешний не йде мені з голови. Вони його в темниці тлумлять, а він їм ще й помагає".
"Він помагає не їм, а нам. Ми його обдарували, то він і віддячився".
Знову темна тінь залягла в її очах: "Помагати, Ферку, треба не за щось, а просто так. Бо в цьому правда. Вся злоба серед людей через малість добра й любові".
За ті слова я полюбив її ще більше, бо промовили їх не стільки уста, як душа.
"Соломко, ти говориш, як монах Симко, той, що живе в печері під Чернечою горою. Я чув, як він казав малярові: "Що в нашій силі, пожертвуймо Богові, а Божа сила примножить нашу немічну силу".
"Істинно каже. Я вірю, що знайдеться сила, яка переломить силу сильних. О, я дала б найдорожче за те, аби той достойний чоловік дістав волю!"
"Дівочко-зозулько, та що ти маєш такого дорогого?"
"Маю, — притишено шелеснула губами. — Тебе".
Я стих, зломлений її зізнанням. Спрагло спивав очима з її лиця безмежну ніжність. Біле пір’я хмар над нами грало медовим світлом. Непорушний спокій вечора повнив наші серця. Та враз вона схопилася: "Тобі дурнички в голові, а мені сіно робити".
Я теж підвівся, аби помагати їй. У наших краях так кажуть: "робити сіно". Бо це направду дуже важка робота. Її повинен знати навіть непотріб, що невдатний до жодного іншого діла.
Добру седмицю ще чистили колодязь, доки не стали ногами в рідку каламуть. Через двір на цапиках перекинули дерев’яні жолоби, в них гонведи виливали цебра з рідотою, вона стікала за мур. Мене до тієї роботи не в’язали. Мене чекав інший уціл. Я чув, як Петро прираджував коморного: "Дошки деінде зогнили, і прохід засипався, але то нич. Наш Ферко — як глист, він пролізе. Ще мати’му, прощена би, в ціркусі звивалася гадиною під сволоками. Дітвак у неї вдався. Не журіться, пане, він пограйки все поладить".
"Ну-ну, — подумалося мені, — вхоплю і я шилом меду".
Привезли нарізаних з акації дощиць. їх я мав наміщати замість зогнилих. Спорядили мене лойовою лампою, шнуром і багнетом — раптом якась звірина трапиться в норі. І я поліз, занурився в затвердлу тишу. Попервах на душі було мулько — сам під пластами землі,, як живий мрець. А далі помалу звикся, веселив себе співанкою. Кріпив дошки, збирав у міхи потерть і подавав на-гора. Тут дихалося легше, ніж у колодязі, бо протяжило і сирість не кришила костей. Робота як робота, нашого чоловіка ніякими труднаціями, ніякими притісненнями не напуциш: заліз червак у хрін і гадає, що то його дім. Це про нас, русинських трударів.
Першого дня стер я до крові лікті й коліна, мусив пришивати шкіряні латки. А далі заспорилося. Шнурком відмірював денний прохід і ввечері показував управителю. Коморний вдоволено біг із шнурком до коменданта. За прочищений лаз мені обіцяли пожалувати десять срібних. Я чувся багачем. Розмірковував, на що потрачу гроші: перекрию Вленину халупу, настараю їй дров на зиму і куплю козу, а для Юлчиної кобили справлю нову збрую і м’яке сідельце, як у паній на кінних шпацірах. Має на все стати, ще й залишиться дещо в поясний потай. Мене весь час гріла ця думка, я починав доганяти сенс Мордкових напучувань. Чоловік із грошима в поясі — зовсім інший чоловік.
Під землею, як і в небі, є своя принада. Тут не заважає тобі людська тіснота й глупота. Тут ти на привіллі, пан своїм гадкам і газда своєму часові. Тут гостриться слух, втишується кров і смирнішають помисли. Чому схимники замикаються в печери? Замкнутися самому — інше, ніж коли замикають тебе поза твоєю волею. І за що? За те, що ти любиш свою землю і борониш її людей від сваволі... Про це я тепер думав часто. Надто після тих Соломчиних слів.