"Соломко, — сказав я, — ти не вівсяна, ти — золота".
Доти в житті я не мав ніякої цінності, якщо не рахувати зароблених у пана Лойка десять флоринів. Але я чув про золото, щось найдорожче, що зачаровує людей і владарює ними. Щось схоже спостигло й мене, розбудило серце, перемінило душу, плутало думки, затуляло мені звичний світ і мене самого. Але це золото було живе, ніжне, ласкаве й сміхотливе. "Моє золотко, — шепотів я сам до себе, і ці слова наливали нутро щемом незвіданої розкоші. Моє золотко..."
Та хіба воно було моїм?!
Увечері Петро відкрився мені. Було це так. Я підстеріг, коли вартовий відлучився до виходку, і прицільно покидав у віконницю Юлчині пироги. Одразу ж за решіткою постав бородатий вид, суворий і запитальний. Старий показав пампушок, запитуючи мене округленими очима: "Що це? Кому це?" Я тицьнув пальцем на нього і підніс жменю до рота — їсти! Він ще довго розгублено поглядав то на їжу, то на мене, а відтак нерішуче відійшов. Либонь, ганьбився їсти прилюдно. А може, відвик.
За півгодини з’явився знову, притискаючи руку до груцей
— дякував. Тоді показав на колодязь, перевернув долоню ребром і став постукувати об неї пучкою. І знову показав на криницю, і перевернув перст сторчма, позначаючи, мабуть, глибину. Я вдячно йому кивнув і пішов на поклик майстра.
По вечері ми вкладалися на спання. Ночували тут же, під анфіладою, на набитих сінниках. Укривалися старими вояцькими мантлями.
Я завів здалеку, аби не сполохати майстра: "Коли я робив з горничарами, ми пробували посуц на звук. Поцоркаєш — і чуєш, де гандж. Чи десь надтріснуте, чи затовсто витягнуто стінки, чи запеклися в глині камінці. Звук не до звука..."
Петро зібрав жужмом свої клапаті брови й щось натужно міркував. А тоді відкрився мені, наче видихнув із себе полегкість: "Мушу зізнатися тобі, хлопе, що шукаю криницю в криниці. Такого ще не випадало мені робити. Той майстер-копт, що прорубав цей колодязь, був хитріший, ніж я спершу гадав. Він пробив з нього хід, що веде в долину, аж під річковий берег. Переказують, що пускали в нього качку, а затим виділи її на плесі Латориці. Така нора для замку — велика спомога, сам розумієш. За тривалої вражої облоги через потаємний лаз можна щось заносити й виносити. А в смертну годину панство могло порятуватися. У війну нору замурували, до колодязя скидали всякий непотріб і навіть убитих. Криниця заглухла, воду й донині возять сюди бочками. А в бочках вона довго не встоїть, вода не вино. От і чистимо. Я мозок сушу об тій дірі. Ти мені нарадив добру думку: послухаємо стіни вухами, якщо око безсиле".
Я запитав його про коптів. Йому про них розповідав Божий Симко, чого лише не відав той монах. Було таке плем’я під Синаєм, єгипетські християни. Вони видовбували криниці й хижі в камені, бо доброго грунту мали дуже мізерно. Нібито це вони вирубали й забрали плиту з місця, на яке поклали розіп’ятого Ісуса. Тепер вона в єрусалимськім храмі Гробу Господнього. За це коптам теж уцілили частку церкви.
"Знатні, видати, були майстри, — звершив оповідку Петро. — Не фігля — витискати воду з каменя. Я біля таких був би за чорного поденника..."
З ударом дзвону на надранню службу й ми вдарили своїми клепачами в твердь криничного зрубу. Розміряли його на кільця і кожен обстукував своє. Залізко лунко подзв’якувало й відскакувало від каменя, виказуючи цільну товщу. І так два дні вряд. Кожної нашої появи нагорі за нами зирили очі з-поза грат, прищурені й пронизливо-уважні. Раз ураз старий поглядав на свою долоню, наче зчитував щось, і хмурив чоло.
А я ледве дочікувався полудня. Не голод тілесний допікав мені, а цілком інший.
"Агов, Соломко!" — гукав я від самих воріт, забачивши в прозелені ліщинника її білу спідницю.
"Десь я вже нагодую тебе тою соломою", — муркотіла вона, сплигуючи з Моци.
Якось я простяг ш перламутровий гудзик, який знайшов у купі намулу з криничного дна. Видно, якась панянка загубила, нагнувшись над цямриною.
"Маєш дарчцк від замкового дідка, котрому так смакує твоє печиво".
Вічка її зацвіли чорнобривцями, а губки вередливо відкопилились, як шийка дзбаника: "Ба що ним буду застібати, чи не пазуху? Боїшся щось там увидіти?"
"Ні, боюся, що розтрясеш свої цицюлі, літаючи на кобилі. І залишишся ні з чим".
"Ліпше слідкуй за своїм язиком, бо вхопиш від мене".
"Що вхоплю? Ану!"
"Не мудрішкуй багато, а забирай кандир із варивом. Тут є дещо й для твого дідка, — сокотала, простягуючи козубок із кукурудзяного листя, а в ньому — сливи, грушки-петрівки, горішки. — Лише не знаю, як докинеш йому легенькі горішини".
"То вже моя жура, дівко".
"А моя жура — ти, хлопче", — охолодила мене сутемком пригаслих очей, мовби густе дерево поклало свою тінь.
"З якого дива маєш журитися, Соломко?" — дурнувато смішкував я.
"З якого? Бо сам ти — дурило солом’яне, сліпе й нечуле. Буць здоров, чорноброві Ді, Моцо, ді!" — і залопотіли попід грабником золоті коси над білою гривою".
"Соломко, золота моя Соломко, де знайти мені чулі й розцвічені слова, аби розповісти про неперервне пожарище мого серця, про солодку млость, з якою лягаю і встаю, і про дні-денні, що починаються й звершуються для мене ясним полуднем, а друга половина денного перебуття є лише покутою чекання?!"
Юлчині горішки я обмастив глиною і дав просохнути, затверднути. Гостинці справно досягали цілі. Одна сливка втрапила в прут решітки і впала на брук. На те нагодився вартовий: "Ти, хлопче, псові сливки підкидаєш? Ліпше пригости ними мене".
Я віддав йому решту груш, а сам подумав: "Овва, нагодувати непомічено вартованого — це не шапку слив нарвати". Я підживив старого садовиною, а він підготував для мене інший плід. Стояв у ніші вікна врочистий, як ієрей перед казанням. Проникливі його очі буравили мене свердлами. Рішуче підніс обидві руки, схрестив пальці, відтак розчепірив, сусідив їх, як палички. Це були якісь знаки. Але я їх не розумів, ніяково всміхався. Тоді дід став загинати пальці в підкови, круглити в кільця, прикладати до очей, затуляти ними рот. "Числа", — здогадався я. Та що з того! Я міг почислити жменю камінців, мірки глини для замісу, навіть цілий віз горщиків, але це я робив по-своєму в умі, покликаючи в поміч пальці рук і ніг. А чисел я не читав, як і літер. Одне слово — довбня довбнею, як приповідала Влена.