Той хлопець-приблуда не був таким. Він не сушив собі мізки журою про чужу маєтність, він ревно стежив, аби були повні корита панської худоби. Панові це подобалося, і тому повною була і його миска, і ясельця його худібки. Коли прийшла ярня пора мішання і ватаги затрембітали збір, пан Голодняк виряджав його в полонину з такими словами: "Мені не до дяки, що ти ведеш на випас і своїх овець. За ними ти будеш ходити ліпше, як за моїми. То який ти при цьому мені слуга?!"
"Що мені робити, пане?"
"Не знаю, — сказав суворий маломовний гуцул. — Ти можеш відділитися й вівчарити собі сам. А я найму другого".
"Купіть від мене овець, — несподівано попросив дітвак.
— Тоді ні ви не матимете клопоту, ні я".
Голодняк дав йому за трьох овечок десять ринських, хоча на торговиці можна бупо взяти стільки за одну. Але що, вівці жидюкові й так далися майже задаремно, а тут ще й гроші. Тоді в селище прибився його далекий родак, що гендлював худобою. Довірився йому, що йде на поляки за дешевими кіньми, а коли діло обтулиться, — дасть йому за позичені десять ринських ще стільки ж відсотків. Хлопець і дав. А поготів, коли звіз у долину сир, дочувся, що родак його махляр і конокрад, і зараз сидить у темниці в Хусті. Так звітрилися його гроші.
Зігнали з полонини отари на зимівлю, став хлопак перед паном-ґаздою.
"За чим ти прийшов?" — звідає Голодняк.
"За виплатою".
"Овва, ти багатий чоловік, що панам продає і позичає, а при цьому їсть чужий сир і вбирається в чужі лахи. І ти просиш грошей?!"
Вівчар стояв мовчки, заземливши очі. Він, як і пан його, не любив много пискувати. А пан провадив далі твердими від спокою губами: "Першу дурницю ти вчинив, коли продав мені своїх овець. Кожна з них могла вкотити бодай по ягничці, і ти вже вернувся б з малою отаркою. Міг спродати сир і вовну, а по другім-третім літі вже сам наймав би вівчарів. Друга дурниця — позика. Я не дорікаю за те, що ти позичив, бо гроші мають "робити" гроші. Але ти не смів віддати всі гроші, що мав. Чоловік без копійки за душею —пустий, як порхавка, і така ж пуста його планида. Вчора ти давав, нині просиш, що ж буде завтра? Завтра понесеш жидові в заставу сорочку й станеш йому довічним рабом. А сам своїх рабів вірних згубив на пні!"
"Яких рабів?" — обмер хлопець.
"Яких? Малих німих рабів, що служать нам ревно й справно і нігда не злукавлять, не прозрадять, як слуги-челядники, котрі зизим оком прицінюють твої статки, а руками трощать твій реманент. Я кажу про гроші, котрі всьому голова. Просвітники, попи й пропийдухи будуть тобі казати, що гроші не головне. Так, не головне, бо вони стоять попереду головного. Казатимуть, що за гроші не купиш здоров’я. По правді, не купиш, але без грошей скоріше його втратиш, ніж із ними. Не в грошах щастя, — толоче жеброта. Може, й не в грошах, але з ними маєш більше волі і спокою. А хіба це не щастя?!"
"Тоді і я щасливий, бо без гроша, маю спокій і волю йти на всі чотири вітри", — всміхнувся хлопець. Його звали Цало. Повного імені ніхто не знав, так його кликав батько.
"Так, Цале, можна вандрувати на всі чотири боки, і ти повсюдно будеш дома*. І кожен вітер, що дутиме в твої плечі, буде попутним. Але так буде лише тоді, коли ти матимеш гроші".
"Я вам, пане, вірю. А колись, може, й на собі звірю. Коли теж матиму гроші".
"Ти їх матимеш. І матимеш много, якщо примусиш їх служити собі. Бо той, хто служить комусь за гроші і хто служить грошам, ніколи не має їх доста".
"А скільки чоловіку доста?" — запитав Цало.
"Є міра в розумного чоловіка, але немає міри в грошей. Якщо ти відкриєш для них греблю, гроші, як вода, заповнять усю просторінь і потечуть з твоїх рук далі. Так, що ти вже й не встигатимеш за ними. Але то нічого, наситивши тебе й твоїх зродників, вони служитимуть іншим, світові. Бо така правда: зі світу до тебе гроші приходять і в світ вертаються. Як і ми, тілесні: із землі — в землю. І ти не смієш порушити цього закону, не смієш перегатити золотий потік. А ще — мусиш бути пильніш і стійким, аби не втопитися в ньому".
"Хе, втопитися в золоті! Смішно".
"Це не смішно. Це велика потуга й покута. Лише кожен десятий знає, як заробити гроші. Кожен сотий — що з ними робити. І, либонь, один лише на тисячу прихитряється, аби гроші робили гроші".
"Як це?!" — вихопилося в хлопця.
"Чи не хочеш ти стати отим тисячним?" — курилися крізь зуби разом з люльковим димом голоднякові слова.
"Та де, — опав очима Цало. — Чудно таке чути".
"Чудно тим, хто казками годується. А тим, хто діло звершує, — це простий триб. Та якщо не віриш — і не треба. А повіриш — сам скусиш".
"Як? Коли?"
"А хоч нараз. Гроші тобі дам, десять ринських дам на тривку виплату. Щотримісяці плататимеш мені ринський за позику. Що з грошима робитимеш?"
"Приховаю надійно, не дам себе здурити більше нікому. А за зиму зароблю і виплачу вам рези".
"От і дурний".
"Чому, пане?"
"Якщо ти покладеш десять чужих яєць у кошар, то через три місяці десять і виймеш. Може, котрісь уже будуть протухлі. А яйце свіже від даси за те, що бережеш свої тухлі, та ще й не свої, а допоки чужі. Наробляєшся на чуже добро, а сам його не споживаєш... Це мені нагадує пригоду двох кумів, що вертали з торговиці. Ідуть, а на дорозі свіжий коров’ячий бабух. Хитріший каже: "Куме, а ви з’їли б цю балегу?" — "А де, ні за які гроші!" — "А якщо я дам вам ринського?" — "А за ринського, може б, і з’їв", — злакомився той на легкі гроші. — "То їжте, куме!" — витягає хитрун вторговану монету. Бідака присів, лизнув, примкнув очі, їсть, придержує груди, аби не вернути. Другий хихоче, тішиться, дає знехотя плату. Ідуть далі. Першому гірко, що дав себе на сміх. Другого гризе жаль пустої втрати. Глип — на путнику
ще одна тепленька палачінта. Нагощений каже: "А ви, куме, чи з’їли б цю балегу за ринського?" — "А чому б не з’їв, ви ж не вмерли". —1 притьмом взявся глитати коров’як, радий, що гроші вертаються. Далі йдуть примовклі, занурені в свої гадки. Лише раз котрийсь із них вицірився згіркло й каже: "А чи не видиться вам, солодкий куме, що ми з вами наїлися гівна задурно?!" До чого ця примовка? А до того, що коли ти не коминар, то не масти гузицю чадом. Бо буде то і собі на згубу, і людям на сміх... Ачей ти не хочеш із грошима, боячись їх втратити, повестися так, як ті двоє кумів?"