"Знаю, за виноградні лушпайки. Каюся, пане", — Йванко напускає в голос винувату хрипинку.
"Це я пан, песся тобі лаба?! Я, котрий копав ями до пояса, садив ці лози, підв’язував їх, обламував і різав, носив під них на горбі гній, обприскував доганом і синім каменем, пуцовим кайлом-дванчаком мотичив двічі в році... І я після цього пан?! Ні, голубе, пан ти, котрий зірвав дозрілу готовину, виссав солоденьке сусло, а лушпину і зернятка —дар Божий — виплюнув під ноги, під свинські ратиці".
"Тут свині не ходять", — муркнув він.
"Мовчи! Піздри на свої п’яти — хто ти після цього є..."
Йванко лячно обзирнув ноги: "Ми не на землю плювали, а в жменю. І склали на лопуховий лист".
"Не смієш! Забув науку — коли ягода на землі може бути?"
"Пам’ятаю. Градом бита або тоді, коли виноділ сам сипне пригірщ ягід перед чавленням, аби вино набралося земної солі".
"Пам’ятаєш, марнотнику, а не чиниш по закону. Мало того, що топчеш чесну людську працю, а й себе обкрадаєш. Скільки тобі казано, що в шкірочці ягоди і в зернинах найбільше плодової сили. Без них і вино рідке, як жентиця. Ану, в мет ока збери свій гріх і загреби під корчем!"
Побіг, залопотівши голими п’ятами. Я зумисне шпетив його коло цімбора, малого сторожчука, аби й сам Іванко набрався ганьби, і щоб той до хазяйського добра був уважливий.
Я заходився зрізати з черешневих дерев сухарини, а Йванко стягував їх на паливну купу. Аби коло рук і голова робила, я правив словесний урок: "Ану пригадай, які три діяння найважніші для чоловіка".
"Читати й писати", — вихлюпнув він.
"Важні, та не перші. Кажи головне".
"Молитися".
"Добре, а чому?"
"Бо молитва — то одежа, в якій виходимо з дому на люди. А одночасно й лати, в які одягаємось до ворогів зримих і незримих", — як по-писаному чесав сирохман.
"Похвально. А тепер, Іване, огласи друге й третє діяння".
"Чоловік мусить уміти писати, читати й знати ремесло".
"Овва, наново ти, хлопче, кладеш віз перед кобилою. Опусти очі — на чому стоїш, з з чого черпаєш?"
"На землі. Чоловік має обсаджувати землю. І третє —вміти плавати".
"Виснуй чому".
"Бо земля-мати прогодує чоловіка і без ремесла й грамоти", — зрешетив скорословом.
"А молитва хіба годує?"
"Молитва? Молитва годує наш дух. А від здорового духу й інше все здорове".
"Так є, сину. Затям це навіки. А чому важні друге й третє діяння, на перше око нібито пусті?"
"Бо під деревом нам перебувати найлюбіше, а у воді ми
— як риба", — любовно заокруглив Іванко, що й сам день при дні купався в озері до синіх сиріт на тілі.
Мій перший заробок склав десять талерів, твердих, як лід, і тяженьких, як дитячі сльози. Я засилив їх у пояс і пустився в город. Чоловік з грошима — інший чоловік. Його впізнають серед сіроми, навіть якщо він нічого не купує. Але якраз я купувати збирався. Нипав торговицею, прицінюючись до краму, а тугенький вузлик лоскотав мені пупа. Так, мабуть, жона в тяжі чує зародок під серцем. Та не надовго, міркував я, бо мірився купити Влені теплу плахту й щось до столу, Жигові нову сорочку, пахучого догану сторожеві, що обходив мене в скруті.
Так би все й зладилося, якби не Мордко, що зримо проріс як той гриб. Так, буває, трапляється в хащі: присяде чоловік на пень передихнути, і на очах його пролущиться з-під листяної устілки тужавенький білячок. Тоді нараз відводь очі вбік, бо інак гриб не буде рости, так і спорохнявіє курдупликом. Мордко ж сам мені в очі пхався всією своєю гандрабатою поставою.
"Честь довкола! — поклонився мені, як поважному ґазді.
— Віншую добрий торг. Щось продаємо, міняємо, купуємо?"
Я накоротко розповів йому про свої труди і про задуманий накуп, потрусив поясом з монетами.
"Е-е-е, на готовий хлібець знайдеться їдець, — кривився Мордко. — Пустити за вітром гріш не штука. Хвалю за доброту сердечну, та не хвалю за розум. Той, хто заробляє, має першим з того користатися. Аби втішитися роботою. Якщо ти кривавицею дістав заробок, візьми з того хосен. Купи собі шкіряні постоли, пострижися, поїж щось смачного, забався в корчмі, звесели душу. Я не перечу супроти помочі тій жінці, яка заступила тобі матір, але не фуркай грошву на пусті дарчики. Що з ними, що без них... Те, що нам дарують, не ціниться. А що більше дарують, то більше звикаємо, наче так воно й має бути. Бур’яни, якщо їх не видирати, заглушать грядки. Так і людська пожадливість до дармовини. Дари твої радо хапатимуть, а тебе ще й дурником виставлять... Втім, гроші твої — і твоя воля, що з ними чинити. Можеш мене послухати, дурного жида, а можеш насміятися..."
"Пане Мордку, я не забув, що це ви знайшли для мене роботу. В подяку я б хотів і вам щось офірувати".
"Милий отроче, найбільшою офірою для мене буце, якщо ти послухаєш зараз моєї ради і затямиш її на все життя. Можеш потратити свою платню одним духом, але збережи бодай один талер і надійно заший його в поясі. І другого місяця так учини, і третього. От і все, що я хотів тобі нарадити".
Тепер я засміявся з нього: "Один талер?! Навіщо? Що з ним, що без нього..."
Пулькаті, як у жаби, Мордкові очі налилися кров’ю, і крізь непорушні уста він виштовхнув язиком кругленькі тихі слова: "То не один талер, а десята частка твого заробку. Ваговита частка".
"Овва, так много важить одна монета", — вариводив я.
"То не монета, голубе, то твоя доля. День твій завтрашній".
"Казки", — відмахнувся я, пам’ятаючи, як пройда-жид водив мене за ніс у дитинстві.
"Ні, голубе, це насущність. Така ж вірна, як добрий день, як молитва. А казку, якщо хочеш, я тобі розповім. Ти нині при грошах, то веди мене в той генделик".
Завдяки моєму супутнику, в корчемці "Срібна підкова" нас стріли як панів. На масний стіл постелили конопляну церату, поклали миси з гарячими телячими тельбухами, приправленими парадичками, шкварки, квашену городину. Накраяли житнього хліба, дали кам’яну сіль з перетертими пахучими травами. В ребристі погарчики жовтого скла нам наточили густого цвайгелта. Мордко взяв питво двома довгими перстами й припросив: "Перше слово за тим, хто платить".
"Будьмо здорові й бережені Богом!", — виповів я заздоровницю, яку чув від старого Галаса.
Вино, стягуючи губи і язик, пішло вглиб, розбуркуючи серце. Мені стало весело, я вперше частував, та ще й якого чоловіка! Може, ця корчемка йому й належить, бо так догоджають його смакам. Без принуки принесли на полотнині обібрану цибулину, пан Мордко загорнув її і потовк п’ястуком, посипав сіллю, перцем, скропив оцтом і олією. Саме того разу він навчив мене їсти цибулю з хлібом як окрему страву.