Мовчазний сірий цуг потягся вгору, зливаючись сумною барвою з мурами. А пси ще довго вишкіряли йому услід зуби, гризли штахети й терзали кігтями бур’ян. Пан Лойко ні голосом, ні рухом не зупинив їх. Я чув, як він, похльостуючи прутом, говорив сам до себе: "Впізнали. Вони впізнали їх. Моя метода справдилася, пане генерале..."
Я обернувся — він сміявся. Він, виявляється, вмів сміятися. І тепер він не здавався залізним. Вино не м’якшить людей, сміх — так.
Як Трійця нероздільна, так нероздільний я зі своєю Рікою і своїм Садом. Ніщо так не пахне чоловіку, як сад, посаджений ним власноручно. Я посадив свій сад двадцять років тому і називаю його давнім гарним словом — вертоград. Бо ці дерева для мене більше, ніж дерева. Коли я лежу поміж ними в траві, пронизуючи очима крони і прислухаючись, як тихо ворушиться в глибинах коріння, мені здається, що дерева ростуть з неба. Як і все суще, що проростає на землі з небесних зернят. І ми також.
Вечорами я посижкую тут під горішиною, і тиша тихим псом всідається коло мене. Час гусне разом із сутінками, і я відтягую ніч, бо тоді треба прощатися із садом до завтра.
Я сам закладав свій сад. Так, як закладають на кроснах нитки — біла, черлена, чорна... Щоб одне дерево не вадило зростом і вдачею іншому. Щоб низькі сусідили з низькими, а високі затуляли їх від суховіїв і стуцених осінніх протягів з гір. Я не видовжував ряди в шнурок, а саджав так, як казало око і серце — де значила білилом птиця, де сідав спочити мотиль, де зависали джмелі, де вилізав на сонце іржавий камінець, засвідчуючи залізистість ґрунту (тут яблука будуть найчервоніші). Я не пхав корінці-волосини в затужавілу, збиту віками кам’яницю. Приденно, від першої зорі і до нічного зоряного засіву, піднімав переліг. Вузькою лопатою із штиком до коліна протиналися скибка за скибкою і вкладалися пластами, між якими стелилося листя, бур’ян, пиловиння з-під пил. Так за півроку я перевернув цілий схил над Латорицею. Скибки напікалися на сонці, спивали сльоту, промерзали, розсипаючись на пахучу зернисту охру. Це була моя добута барва, барва моїх змозолених рук, — нею я мав малювати свій вертоград. І я його витворив, як Жига витворював свої образи.
Передусім прокопав я уздовж ділянки ярочки, якими стекла верхня вода. Тоді взявся "виправляти" ґрунт так, як учили садівники з гори Ловачки. Ораниця густо посипалася вапном і попелом з лісових порубок. Із заплав возами завозили гострий пісок, з боліт Борока — торф, а з шелестівської каменярні — кам’яний пил. Усе це перемотичилося з глиною. Така земля — крихка з розсипчаста, швидко прогрівається й добре пропускає вологу. А щодо вдобрення, ми зійшлися на деревному пиловинні і курячому посліді. Змішані рівні частки мають півроку перепріти, аби дозріти. Таке вдобриво за силою не гірше за коров’як, зате без шкідників, які нерозумно заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою — одні повиздихали від морозу на поверхні, інші подушилися під пластами землі.
У садової парості чимало напасників. З них перший —білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь непросто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладаємо під деревами бочки з водою, а по краях горловин кріпимо порожнисті стебла. В спеку гусінь повзе до водопою, і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За спекотній тиждень можна звести більшу частину тої паскуді. А дротяникам для принади залишаємо в саду жмути соломи, які в яр-пору спалюємо. Слимаків задурюємо дощечками, мішковиною, гарбузовими кірками й кошиками соняшника. Під ними рясно поливаємо в спеку. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарюємо їх окропом.
Ще є така капость, як кроти. В кротячі нори глибоко пхаємо шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертулками. Віднаджує кротів і кінський біб, ми насаджуємо його там, де вони люблять хазяйнувати.
Руді мурашки дуже помічні саду, вони понищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують з рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх "пасуть" і оберегіють від божих корівок і золоточок, що поїдають тлю. Відганяє мурах запахуще зело
— кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки дріжджів, перемнуті з медом. І вони невдовзі щезнуть.
Зате неоціненну поміч несуть нам, садівничим, яричі-їжаки, ящірки, жаби, птиці. А про бджоли й казати що. Ці "божі мухи" своїм льотом, наче живильним промінням, пронизують сад. Там, де літає бджола, там здоровіша царина і для дерева, і для людини. Аби принадити її, рясно сіємо люпин, дзвіночки, божі ружі, резеду, драчку, оман, бурачок, і собаче мило. Ця мильнянка, до слова, не гірша за панські пахучі мила. По роботі я розтираю її квітки й листя у воді на мильну піну, яка добре відмиває земний бруд, відчищає й заживляє тріщини. Руки після такого миття чисті до білості.
Тоді, наприпочатку, в поденних трудах із лопатою на ровіні, спостиг я упокорену втіху земледільця і радощі садівника. Була то велика труднація для рук, але мила для душі. І для взору оковирна.
Учень Жиги, я зусібіч примірявся покласти золоту нитку на свою поки що дику площину. І тут, як це найчастіше буває, мені помогла сама Природа. Посеред парцели, яку я відвів під сад, росла самотиною висока сосниця з голим стовбуром і кучерявою шапчиною крони. Вона й стала осердям мого саду. Від неї впродовж днини падав вузенький стовпець тіні, що поволі обертався, доки стояло сонце. "Та це ж готовий хрономір!" — вигойкнув я в радості.
Круг сосни я розкраяв коло на шість рівних клинів, як учив мене це робити циркулею Жига. Від стовбура потяглися промені в усі кінці саду. Вони стали доріжками, встеленими де сколотим гранітом, де битою крихтою з цегельні, де зрізами твердого дерева, де покришеною корою, а де дрібною річковою галькою. Пристовбурові кутники було обнесено заборольцем і в кожному насаджено різних квітів, що розкривали цвіт і піднімали лист у різний час днини. Біля мого соснового часоміра можна вгадати годину навіть у захмарений день, коли сонце не кидало стрілу тіні на квітучий циферблат.