Кримські сонети

Сторінка 2 з 2

Адам Міцкевич

Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена
В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,-
Його стрічаю я, вперед простяг рамена,-

I хвиля над чолом розбилась, клекотить...
Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала,
Збудилась серед вод і в забуття запала.

Алушта вдень

Скидає вже гора туманні з себе шати,
Намазом ранішнім росистий лан бринить,
Ліси колишуться і ронять з верховіть,
Як з чоток дорогих, рубіни і гранати.

Мов квіти, що дала природа їм літати,
Знялись метелики веселкою в блакить,
I діамантами вся далеч майорить;
Там, далі, сарани потягся рій крилатий.

Де скеля серед хвиль гранітна вигляда,
Нуртує й піниться розгнівана вода,
В ній іскри миготять, як тигрові зіниці.

То бурі-вісниці для берегів земних,
Ген — хвилі лагідні у вічній хитавиці,
Човни і лебеді гойдаються на них.

Алушта вночі

Свіжішає вітрець, жарота відлягає,
Світильник золотий спада на Чатирдаг,
Розбився на скалки у нього на плечах
I гасне. Мандрівник спинився, поглядає.

Чорніє пасмо гір, дрімотна ніч у гаї,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у садах,
I квітів музика — солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

Мене вколисують пітьма і тишина,-
Аж от немовби вся гойднулася колиска:
То світлий метеор блакить перетина.

О ноче східна! Ти — неначе одаліска,
Що поцілунками зчаровує до сну
І раптом будить знов жадобу вогняну.

Чатирдаг

М і р з а

Побожно тінь твою цілують мусульмани,
О щогло Кримських гір, великий Чатирдаг!
Ти світу мінарет, ти Криму падишах!
Верхів'ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,
Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;
Ліси — твій темний плащ, сіяє в блискавках
Тюрбан шовковий твій, гарячим злотом тканий,

Чи сонце нас пече, чи отіняє мла,
Чи сарана летить, чи вража рать найшла —
Спокійний, мовчазний, з холодною душею,

Ти, ніби драгоман між небом і землею,
Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,
Як розмовляє бог із творивом своїм.

Пілігрим

Країна розкоші прослалась підо мною,
Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні.
Чому ж у дальній край так хочеться мені,
Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!

На лоні красоти, серед казкових див,
Чом лину серцем я до молодого ранку,
До тої, що колись так ніжно полюбив?

В краю, заказанім для мене, ти, коханко,
Як ходиш по моїх недавніх ще слідах,
Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?

Дорога над прірвою в Чуфут-Кале

М і р з а і м а н д р і в н и к

М і р з а

Молися, попусти повіддя, одвернися,
Тут кінським маєш ти довіритись ногам:
Це кінь-розумниця! Він обирає сам
Безпечнішу тропу; поглянь — укляк, піднісся,

Завис над скелею! Додолу не дивися,
Бо оком дна ніяк не досягнеш ти там,
Рукою не махай — не дано крил рукам! —
I навіть думку ти пускати бережися,

Мов бідний якорець в незнану глибину:
Не зачепившися, у водоверть жахну
Потягне човника той якорець до страти.

М а н д р і в н и к

Я, мірзо, подививсь! В отворі тім земнім
Я бачив... що таке — по смерті розповім,
Бо мовою живих того не розказати.

Гора Кікінеїс

М і р з а

У прірву подивись — простерлось небо долі.
То море; серед хвиль, немовби Птах-гора,
Що грім убив його, перо біля пера
Розкинув снігове в широкому півколі

I білим островом розлігсь по синім полі.
Той острів — хмара то, її не прозира,
Як ночі, зір людський; а то зміяста гра
Стяги вогненної на хмари темнім чолі —

То блискавка. Стривай! Безодня у ногах,
Що має кінь її перелетіть, мов птах!
Скачу! Напохваті держи коня й остроги.

Як зникну — пильно стеж, чи серед скель отих
Ковпак мій промайне пучком пір'їн легких,
Дні — людині вже не знать ції дороги!

Руїни замку в Балаклаві

Ці замки, що лежать у безладі руїн,-
Сторожа і краса твоя, невдячний Криме!
Тепер уламки це, що гад живе між ними,
Чи гірший, аніж гад, людського роду син,

На вежу сходимо, тут напис є один.
Можливо, це ім'я, що вчинками гучними
Було прославлене. Та час неумолимий
Покрив зелом його серед замшілих стін.

Тут грек на камені різьбив тонкі оздоби,
Монголів Генуя обертала в рабів,
Намаз побожний свій отут хаджі творив.

Тепер тут чорний гриф літа при темнім гробі;
Так в місті, де нема нікого, крім мерців,
Чорніють прапори погребної жалоби.

Аюдаг

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.

Штурмують мілину вони у буйнім хмелі,
Немов морських потвор іде страшний набіг;
Здобудуть — і назад одходить військо їх,
Корали й перли нам лишивши на тарелі.

Твоя подоба це, поете молодий!
Так грізних пристрастей бушує буревій;
Та ліру ти підняв — і в серці супокій.

Навала відійшла по довгій обороні,
Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні.
За них віки тобі вінком прикрасять скроні.