Тітка Олена йде собі своєю дорогою, біла хустка на її голові ще біліша від яскравого сонця. Зводжу похапливо погляд до неба — немає там ні одного крила, ні другого. Мабуть, уже обоє пролетіли, поки я балакав із тіткою. Та й як їм не пролетіти, коли он який вітрисько дме, ніякого впину нема. Й мені стає шкода, що проґавив друге крило синього вітру, що тепер мені вже ніколи не розгадати таємниці цього польоту.
Похнюпившись, іду по стежці, а мені в руки б'ються пругкі хвилі молодого жита, і збудливим холодком віє од них, і так тривожно-тривожно на душі, наче ось зараз вони можуть підхопити й понести... лиш варто розставити руки врізнобіч.
Іду й боюся розставити руки, хоч дуже кор-
тить, кортить стрімко поплисти по
хвилях молодого жита, але ж ніхто тоді й не
побачить, де я подівся. Навіть тітка Олена не
побачить, бо вже далеко ледь-ледь біліє її ху-
стина, мов легка пелюстка.
Я таки не витримую, спиняюсь і кричу їй навздогін.
— Тітко! — кричу.— Станьте, бо й не побачите, як я летітиму!
Мабуть, не чує — біла пелюстка ледь-ледь мріє. І мені стає щиро жаль тітку Олену, котра не побачить чуда — як я, розставивши руки, лечу птахою над житами, як несе мене все хутчіше й хутчіше. Так жаль тітку Олену, що я передумую розставляти руки й летіти за вітром у білий світ. Хай, гірко думається мені, іншого разу.
І почуваюсь так, наче й правду сказав тітці Олені, здається, загубив щось на польовій стежці, тільки ніяк не пригадаю, що саме.
Трохи пройти сільською околицею, проминути зарослу листатою ожиною балочку — й починається рівний луг, що тягнеться до ставу. Від городів зеленіють верби, їхнє м'яке та тонке гілля хвилюється на вітрі; то заспокояться на якийсь мент, наберуть статечності, лагідні стоять, а то враз шарпнулися в один бік, у другий, зігнулися, випросталися, знову зігнулись, наче ось-ось кинуться навтікача, та в останню хвилю передумали, щоб знову стояти на одному місці, тремтіти й лякатись.
Дивні верби! В кожної, мабуть, душа страхополоха, бо чого б так боятись вітру!
Луг стелеться рівно, мов ткана з зеленого шовку скатертина, й на ній повишивано білі, жовті та червоні квіти. Росте їх рясно, яка на довшій ніжці, яка на коротшій, де зібрались маленьким гурточком, а де й великою черідкою. Де-не-де стримлять довгоногі будяки з пухнастими фіолетовими квітками.
А віддалік, коло самої води, походжають чорногузи. Походжають серед низької лепешки, ловлять жаб на мілкому. Ноги в чорногузів шпичкуваті, тонкі, переставляють вони їх проворно, різкувато, а потім раптово довга шия витягується донизу — і вже скоро задерто чорного дзьоба догори, шия здригається так, наче піймана жаба сама скаче по шиї у воло чорногузові.
Птахи великі, а от не здаються важкими. Може, тому, що на тоненьких довгих ніжках? Чи тому, що в них довгі шиї й вони рухають ними так, наче весь час приглядаються до чогось пильно? А як гарно вони ходять поміж лепешки! Переставляють лапи обачно, ніби кожного разу вибирають якнайкращу місцинку. А потім замре один чи другий, стоїть, стежить за чимось, і в голову тобі закрадається думка, що, мабуть, то він на тебе так дивиться, чудуючись.
А злітають чорногузи важко, не так, як голуби чи горобці. Ось один розганяється по мілкому, розпускає крила, вже й злетів, летить прямо наді мною, і я чую, як його крила гостро розрізають повітря і як воно наче сичить, наче сапає від тих дужих помахів... Ось чорногуз уже вгорі, повертає назад, робить коло над ставом, наче запрошує з собою в політ решту своїх побратимів, ось злітає ще вище й немов завмирає на якийсь мент непорушно, майже не ворушачи крильми, лише ледь-ледь змахуючи, а потім раз махнув, удруге — і вже ген-ген одле-тів за вітром, наче понесла невидима чарівна сила.
Чомусь найбільше подобається, як чорногузи ширяють у повітрі. Міг би, здається, годинами стежити, як вони плавно пливуть, підібгавши та відставивши назад червоні лапки. А то, буває, зберуться докупи, затіють таке швидке шугання, таке захопливе ширяння, так вони вже зринають догори, так пірнають донизу, що дух захоплює і ввижається, наче туге лопотіння їхніх крил віє в душу збудливим холодком, і хочеться сміятись, і хочеться бігати по землі, бо груди роздимаються від несподіваної радості.
Наближаюсь до чорногузів, що ходять по мілкому. Висока трава хлюпочеться навколо мене, молоденьке волоття лоскітливо торкається щік, лугові ромашки сміються так, наче зустріли рідного... Ось один чорногуз подивився на мене і, задерши дзьоба, хутенько чи то перебігає, чи то перескакує на безпечніше місце. А решта й не дивляться в мій бік, граційно переступають тонкими ногами поміж лепехи та осоки, вишукують здобич. Під ногами вже хлюпочеться вода, я кидаюся вперед, щось кричу войовниче, та в глибині душі здається, що чорногузи, мабуть, не злякаються мене, бо дуже вони великі, поважні й пихаті. Але, на мою превелику радість, вони один за одним важко злітають догори і, далеко вперед повитягавши тонкі шиї, вже летять. Але чомусь не зринають догори, а низько перелітають над ставом і зникають за вербами на протилежному березі.
Мені стає шкода, що розлякав їх, і легесенький смуток пронизує мою істоту. А може, повернуться знову? Бо на лугах найулюбленіше їхнє місце, тут вони іноді збираються чималим гуртом,— чи жаб половити, чи просто так походити поміж лепешки й рогози.
Не повертаються назад. І наче вітер потихшав, не так дме — може, вони з собою забрали й вітер?
Ох і чорногузи, ох і хитрі! Я, йдучи на сухе, починаю зривати тонкі косиці трави й підкидати вгору. Рву й підкидаю, рву й підкидаю, бо знаю, що саме так можна знову накликати вітер. Та чомусь вітер не скоряється тому моєму ворожінню, вже дме ледь-ледь, а то й зовсім перестає, наче охляв. Наче охляв і преспокійно собі лягає відпочити на лузі, що й трава під ним не сколихнеться, чи на воді, що поверхня береться дрібненькими хвилями, начебто вода побоюється дотику вітру, тремтить, здригається.
Тихо. Й сонце весело сміється з мене, сяючи широкою, сліпучою усмішкою.
Знову сільська околиця, знову молоде жито. Тільки тепер воно віє не студеним духом, не свіжим холодком дихає на мене, а пахучим теплом. Вже не біжать хвилі, вже не вигойдуєть-ся на їхніх шумливих гребенях шовкове проміння — кожне стебельце немов тримає на собі чутливий спокій, на кожному листочку немов дрімає мир.