Одне легковажне плем'я мурашок вибудувало мурашник у верболозі на березі річки. Як усі вони старалися, як квапилися чимскоріше закінчити роботу! І таки встигли до початку зими зміцнити стіни своєї хатки й забезпечити себе й майбутніх нащадків їжею. Наче відчуваючи, що зима буде холодна і снігова, мурашки підбирали кожне зернятко, кожну бадилинку.
А зима й насправді видалася довга й сувора. Тріску чий мороз одразу зіткав на вербах срібні мережива. Злякано визирали в дивовижний білий світ матері-мурашки: неспокійно їм було за долю майбутніх дітей. Однак у мурашнику було тепло, а в яєчках розмірено стукали серця майбутніх мурашиних лицарів і красунь. Здавалося, що вони лише чекають перших ударів невидимого дзвону, аби з'явитися на світ. І ось, неначе гарматний постріл, грянула весна. Сонце швидко розігріло річку й крига скресла. Мов за порухом чиєїсь таємничої руки, світ невпізнанно змінився — все навколо збадьорилося, зазеленіло, а мурашник під тиском підземних вод почало потрушувати.
На зорі, коли сонце купалося у річці, з яєчок стали вистрибувати мурашечки. Ні в кого навіть не було часу глянути, чи всі у них ніжки, тому що вода гадюкою підповзала до мурашника. Проте варто було сонцю вистрибнути з річки, як вода відступила. І тієї ж миті з яєчка вилупилося останнє мурашеня, яке зовсім не було схоже на інших мурашиних дітей.
— Гляньте на нього! Оце красунчик! — вигукнула мурашка-повитуха.— Та й чи мурашеня це?
На її крик збіглася уся мурашва, і думки висловлювалися найрізноманітніші. Мурашеня ніскільки не було схоже на своїх братиків і сестричок: воно було велике й біле, тоді як усі інші — чорні або, принаймні, брунатні. Занепокоїлася матимурашка. Біле мурашеня було її сином. Хіба могла вона зректися своєї дитини?
— Якщо я належу до мурашиного племені, то чому ви сумніваєтесь у моєму синові? — сказала вона.
Присоромлені мурашки опустили голови, але тінь сумніву залишилася. Біле мурашеня? Що за небачене диво? Старі нишком стежили за ним, сподіваючись що воно підросте і все-таки змінить свій колір. Та минав час, а воно ставало все білішим. Мати запідозрила, що в усьому винна біла сніжна зима, проте як про це скажеш уголос? Адже інші мурашечки теж народилися після довгих білих ночей. Чому ж тоді лише її син білий?
Біляк нічого не знав про страждання матері. Він підростав, набирався силоньки, правда, забавки братів його не цікавили, а ще менше — добування харчів на зиму. Замість того, щоб тягти на собі ноші, Біляк спостерігав, як пурхає метелик, тремтить трава на вітрі, вслуховувався у жебоніння потічка. Він до пізньої ночі не лягав спати, а проводжав поглядом місяць, що мандрував по небу, слухав сонливе перешіптування зірок. Тому, звісно, ранком йому було важко прокидатися.
— Мало того, що він білий, так іще й ледачий! — докірливо мовила цариця мурашиного племені. Від її слів мати Біляка почервоніла: одже для мурашки немає більшого гріха, як лінощі. Вона стала будити сина трохи раніше. Тепер він приходив до школи вчасно, проте вчитель все одно був незадоволений. Кого з мурашиного племені цікавить, як проводять свій час зірки й метелики? Мурашці насамперед треба знати, де шукати їжу, як будувати мурашник, у кого які обов'язки на день.
— Надто багато думає і надто багато ставить запитань! — виніс вирок учитель і поскаржився цариці, а та сказала:
— Нехай більше працює!
Однак це викликало справжній переполох. На уроках, змаганнях з бігу, в роботі Біляк завжди був першим. Одноплемінні не бажали більше бачити його.
— Ну й задавака! — шепотілися поміж себе брати після чергового подвигу Біляка, відмовляючись прийняти його до свого товариства.
Даремно горопашний Біляк намагався зрозуміти, в чому ж його провина. Дарма давав обіцянки, що виправиться. Чим достойніше він себе поводив, тим відвертіше брати нехтували ним.
Біляку не залишилося нічого іншого, як увесь вільний час роздивлятися довкола себе й прислуховуватися. Скільки ненависті, скільки дурості побачив він на лузі! Він, наприклад, швиденько з'ясував, що жаба своє кумкання ставить куди вище від пісні солов'я, а слимак вважає, що розумнішого за нього не знайдеш у всьому світі. А війни мурашви? Як люто червоні ненавиділи рудих, руді — чорних, а всі разом — і чорні, й червоні, й руді — його, білого, тільки за те, що він білий.
З болем у серці Біляк лягав спати, щоразу сподіваючись, що вночі білий колір зникне, і просинався зі страхом у серці — нічого не мінялося, і тільки мати, як і раніше, була лагідна з ним...
І ось він досяг віку, коли покидають батьківський дім. "Як він знайде наречену? Заведе сім'ю?" — від цих думок мати в тривозі прокидалася вночі. До того ж одного дня вона зі страхом побачила на спині сина якісь горбочки. Вона не могла збагнути, що це таке. Спершу вони були ледь помітні. "Може, це якась випадковість? Може, інші їх не помітять?" — намагалася вона заспокоїти себе, але не минуло й двох днів, як з горбочків з'явилося щось схоже на крильця. Через тиждень сумнівів не залишилося: крильця перетворилися на справжні крила.
— Біла мурашка! Крилата мурашка! Який жах!
Рада племені ухвалила прогнати Біляка. Нехай поселиться десь поблизу, проте живе сам. Сумно похиливши голову, без суперечок, Біляк скорився долі. Втім, жити поблизу племені виявилося куди важче, ніж бути справжнім вигнанцем.
Але кому він потрібен? Для неба і квітів він чужий, а зірки й метелики добре розуміють, що він не їхнього роду-племені.
Крилатий Біляк, ховаючись од власної тіні, біг усе далі в зарослі трави й зненацька вискочив на берег річки.
— Ой, яке сріблясте диво! — завмер він, заворожений блиском річки і не помічаючи, що ззаду до нього підкрадається прудка зелена ящірка. Коли ж побачив її, то йому здалося, що зазирнув у вічі смерті. Він підстрибнув, крила самі собою розпустилися, і струмінь повітря підняв його вгору. Під собою він угледів ціле море густої трави. Біляк не міг отямитися від зачудування: він, нікчема з нікчем, наче метелик, бабка чи птаха, летить! Летить, а під ним пропливають срібляста річка, мурашники — дрібні, мов якісь камінчики, крони лип.