— Скільки горя! Скільки біди! — репетував Ілавірнік.
Стиснувши руками голову, він побіг берегом геть од яранг. Він наче хотів заховатись од велетенського птаха.
А птах усе гудів.
Навалук продовжувала оповідати:
— Птах знижується. Ще одне коло. Ось він торкнувся землі. Побіг, повернув до Анки й зупинився. О брате, з цього птаха сходять люди. Цей птах возить людей.
— Що ж то за люди? — схвильовано питав сліпий.
— Один, два. Це чоловіки. Жінка одна, друга. Знов чоловіки. Знов...— дівчина на мить запнулась,— ще жінка. Вона мені нага...
— Що ти кажеш?
— Нічого. То мені показалось. Біля птаха збираються наші люди. Анка щось промовляє. Підемо, брате, туди.
— Ні,— відмовився сліпий,— ми підемо туди потім.
Він присів на уламок дерева та про щось задумався.
НАЙБІЛЬШЕ ЧУДО АНКИ
Птаха над птахами Анна назвала одним словом: літак.
Він залишив людей на острові і другого дня полетів назад. Двоє з тих людей оселились у яранзі, яку вони звали лікарнею. Решта — в інших ярангах.
Якось Анка одвідала сліпого і його маленьку сестру саме тоді, коли у них був Ілавірнік. Дико блискотіли очі старого. Він знов умовляв Овайюака умерти.
— Тоді знов буде щастя на острові,— запевняв він.
— Овайюак,— сказала Анка різко,— не слухай старого нерозумного діда. Ходім зі мною до лікарні. Там подивляться твої очі.
— Овайюак, не йди з цією дівчиною! — грізно закричав Ілавірнік.
Але сліпий не слухав його. Він сказав:
— Тепер ти навіть смертю не злякаєш мене.
Овайюак пішов за Анкою.
Кілька днів залишався Овайюак у лікарні. Навалук залишилася біля його ліжка.
Сліпого скупали у теплій воді.
Раніш Овайюак ніколи не купався, бо біля острова море завжди холодне, а лазень у ескімосів нема. І дивно, приємно почув себе Овайюак у лікарні. Навалук мовчки раділа.
Іноді до них приходила Анка. Вона розповідала про людей з зірками на грудях і шапках. Тих людей вона називала більшовиками. Себе Анка називала комсомолкою.
— І ти будеш комсомолкою,— казала вона Навалук. Та от одного дня до лікарні покликали Ілавірніка.
— Дивись, діду, як ця людина зробить Овайюака щасливим,— сказала йому Анка й показала на літню жінку, що була в лікарні за найстаршу.
Овайюака одягли в білий халат і посадили в глибоке крісло.
Поруч на столику розклали блискучі ножі. Страхаючись, дивилась на ті ножі Навалук.
— Овайюак,— промовив Ілавірнік,— вони хочуть тебе зарізати.
— Мовчи, діду, бо я знаю, що вони мені не пошкодять. Літня жінка дала йому щось понюхати, і Овайюакові здалось, що він засинає.
Наче крізь сон він чув, як підіймали йому вії. Ніж торкнувся ока. Невже хочуть виколупати його сліпі очі?
Він хотів підвестися з крісла, але не міг поворушитись Хотів крикнути, але рот не одкрився і не розціпились зціплені зуби.
МАМАЮК
З хвилюванням чекав Овайюак того часу, коли знімуть пов'язку йому з очей.
І ось ця хвилина надійшла. Був вечір. При світлі лампи Овайюак побачив свою сестру, Анку та лікарку.
— Навалук, я бачу тебе! — крикнув він.
Сестра підійшла до нього.
— Чи скоро буде день? — спитав Овайюак.
— Ні, не скоро,— відповіла Анка,— вже почалася полярна ніч. Але ти пам'ятаєш мою обіцянку про яскраве світло серед ночі? Я здійсню її.
Анка повернулась до темного кутка яранги і промовила:
— Мамаюк, Овайюак хоче, щоб я здійснила свою обіцянку.
І в ту ж мить щось тріснуло в кутку, і всю ярангу залляло яскраве світло. Стало видно, як серед ясного дня. Овайюак побачив у кутку Мамаюк. Вона теж підійшла до нього і, радо сміючись, простягла руку.
— Овайюак,— промовила Навалук,— це вона прилетіла з тим птахом над птахами, що зветься літак.
— Овайюак,— сказала Мамаюк,— чи до вподоби тобі це світло, що зветься електрика? Це горить вітер, що крутить надворі крила залізної вежі.
— Це друге сонце,— відповів Овайюак.
— На великому суходолі,— продовжувала Мамаюк,— скрізь багато цього другого сонця. Воно не лише світить, але й гріє і навіть працює.
— Розкажи, що ти бачила там? — попросив ескімос.
— Я бачила там байдарки — більші, ніж усі наші яранги разом. Я бачила там яранги, як найбільші горби нашого острова. Я чула, як люди розмовляють між собою на такій віддалі, що не бачать один одного.
— То казка,— прошепотів хтось з кутка, і Овайюак побачив Ілавірніка.
— Мовчи, діду! — крикнув ескімос.
— Овайюак,— продовжувала Мамаюк,— я бачила, як лікують там хворих. Таких, що у нас на острові вбивають, там виліковують.
— Яка ти щаслива, що бачила те все. І я щасливий, що бачу тебе й чую твоє оповідання. А скажи, я і Навалук могли б туди поїхати?
— Анка вже обіцяла, що коли кінчиться полярна ніч, ви полетите туди. Навалук там зостанеться вчитись, а ти повернешся. Пізніше повернеться й вона, і ми разом працюватимемо на нашому острові.
— О дівчино моря, який я вдячний тобі! — промовив до Анки Овайюак.
— Овайюак, будь вдячний не мені,— відповіла дівчина,— а тим людям, що живуть на суходолі і звуться більшовиками.
— О горе! — застогнав у кутку Ілавірнік.— О біда!
— Чого пугикаєш, сово? — спитав Овайюак, встаючи з ліжка,— Ти кажеш, що то казка. А я переконуюсь, що все дійсність. А ти зі своїми старими казками забирайся геть!
І, схопивши Ілавірніка за плечі, Овайюак виштовхнув його геть за двері.