"Ето прішлі новєнькіє хохли і хохлушкі будувати неньку-Україну". Ніхто з Коновальцевого товариства не зреагував, тільки за якусь хвилину прошепотіла Ольга Басараб:
"Якщо він і далі буде хамити, я підійду і вдарю в морду…"
"Заспокойся, Олю, – сказав Коновалець. – Усі вони вже в минулому, а ми поговоримо про майбутнє".
Відчинилися двері, й до кав'ярні увійшов кремезний сивоголовий чоловік, його вела під руку струнка молоденька дівчина із зухвало укладеним волоссям й великими холодно-синіми очима. Добродій підійшов до столика й представився:
"Професор Іван Шовгенов, ректор Академії, в якій ви щойно проводили свою конференцію. – Говорив він російською. – Я був присутній, слухав і скажу вам: мене вразила конструктивність ваших політичних засад. Ніякої декларативності! То щось нове серед еміграційної метушні… А це моя доня Лєночка".
Професор з любов'ю поглянув на дочку, вона зробила легкий кніксен й привіталася українською:
"Добридень, панство. Вибачте, то я намовила батька підійти до вас. Не проженете?"
"Та що ви, що! – розвів руками Коновалець. – Сідайте… А українську ви вже, певне, в еміграції вивчили: в Росії вчинити такий подвиг трудно…"
"То генетичне, – відказав замість Лєночки професор, – я ж із далекого козацького роду. А Лєночка захворіла Україною ще в Києві: полюбляла одягатися в національні строї, декламувала Шевченка на концертах і таке інше… Щиро дякуємо, на хвильку присядемо – й скажу вам кілька добрих слів…"
Розмовляли упівголоса, проте в малій залі було чутно кожне їхнє слово; зунрівці, петлюрівці й "зміновіхівці" уважно прислухалися.
"Отже, що мене вразило, – говорив професор Шовгенов, – це конструктивність ваших політичних засад. Але скажіть мені, будь ласка, невже ви вірите, що Україна після таких нищівних програшів може відродити свою незалежність? Адже замість поля бою для нас залишилися кав'ярні або, в кращому разі, актові зали академій у чужих краях. Усе це схоже на театральне відтворення колишніх битв".
"Не маєте рації, пане професоре, – заперечив Коновалець. – Це новий етап боротьби, й підготовка до неї буде довготривалою. Світова війна застала нас зовсім непідготовленими – ні оружно, ні морально… Але ж, як ви самі переконалися, ми не провадимо по клубах ностальгійних дискусій про колишню героїку чи безслав'я, ми створюємо сітку чітко структурованої організації, в якій кожною клітиною заволодіють навчені комбатантами молоді люди…"
Професор повів поглядом по насторожених сусідах і заговорив тихіше:
"А якою воєнною наукою збагатиться молодь у ваших підпільних інституціях? Хіба що тероризмом… А так, бо на що інше ви ще спроможні? Зрештою, це ви робите вже нині: убиваєте провокаторів, окупаційних керівників, підпалюєте осадницькі хутори, однак цим державної влади ніколи не запосягнете. Ваша партизанщина матиме характер опришківства, але ж ні Довбуш, ні Кармелюк держави не збудували. Почекайте, почекайте, ви зараз скажете, що ваша УВО задумана як військова організація, але такою вона ніколи не стане, якщо не матиме під собою належної їй території. Без війська ще ніхто не переміг. До вашої організації увійдуть недавні військові в цивільному й екзальтована національна молодь, але то будуть не вояки, а революціонери. А здобутками революції майже ніколи не користувалися її творці…"
"Це, що ви сказали, сумна правда, – відказав Коновалець. – Але ви не знаєте того, що ми задумали і чого ще самі як слід не усвідомили… Українська Військова Організація – це тільки збір розпорошених сил старшого і молодшого покоління. Це ще не всенародне підпілля. Та ми його створимо, глибоке націоналістичне, яке об'єднає націю клітинками – трійками, єдиним конспіративним колом, де всі працюватимуть в унісон, але увіч будуть знати тільки Провідника, й таку організацію ніхто не зможе викрити, знищити, вона існуватиме таємно всюди, а наяву – ніде, в людських душах вона буде жити як ідеологія, а на терені – як організаційна сітка, яку у слушний час заповнять підготовлені підпільники, й тоді політична схема враз оживе як боєздатне військо. Те військо діятиме на окупованій території і відвоює її. Але для цього потрібен час".
"Ви всі так думаєте?" – професор повів поглядом по обличчях співрозмовників.
"Ми однодумці", – промовила Ольга Басараб.
"Дай вам, Боже… Та я, мабуть, не доживу до того чуда…"
"Це чудо створимо ми!" – сказала Лєночка, і її холодні сині очі витримали подивований погляд комбатантів.
У залі було тихо, всі намагалися почути розмову за крайнім столиком, аж урешті наважився підійти до Коновальця петлюрівець у козацькому кунтуші. Він став перед полковником і мовив з викликом:
"Ваші плани, пане Коновалець, грандіозні, аж піднебесні. Однак лише на словах, як мені думається. А що на ділі? Ви ж добровільно, без жодного пострілу, здали зброю під Луцьком".
Коновалець затримав погляд на вицяцькованому ефесі гайдамацької шаблі при поясі петлюрівця й мовив по хвилі:
"Я хотів би знати, чи в тих срібних піхвах є сталеве лезо?.. Так от що, пане-товаришу: Пірр програв перемігши, а ми виграли програвши. Ми зберегли сталь у піхвах. А тому не вовтузимося в минулому, а робимо впевнені кроки в майбутнє".
На оркестровому подіумі пролунав регіт: "зміновіхівцям" набридло прислухатися до розмов хохлів, й вони почали забавлятися анекдотами.
"Так вот, отгадайте такую загадку, – заговорив умисне голосно, щоб чутно було за крайнім столиком, білогвардієць із відверто нахабним обличчям. – Мог би ізвєстний антісєміт Петлюра поцеловать в Ієрусалімє Стену плача? Єслі нє знаєте, то я скажу: мог би, когда би єйо намазалі салом!"
Вибухнув сміх на подіумі, злий, цинічний. А тоді підвелася з-за столу Лєночка, вона попрямувала, чітко карбуючи крок, до подіуму й зупинилася перед нахабами – струнка, висока, мов знак оклику.
"Не смійте… – проказала хрипко, й тут же її голос зірвався на дискант: – Не смійте ображати великих людей великої нації, хами!"
У залі запала мертва тиша, лише за якусь мить почувся винуватий голос професора Шовгенова:
"Вибачте, панове… Вона у всьому така, моя донечка".
…Того ж дня наречені Олена Степанівна й Роман Дашкевич разом з приятелями виїхали до Відня. Після шлюбу в греко-католицькій церкві Св. Варвари подружня пара й Ольга Басараб подалися до Львова в розпорядження Крайового команданта УВО полковника Андрія Мельника.