Промовця зупинили рідкі оплески: Вассіянова ідея всепрощення не заполонила сердець людей, які роками брели ріками власної крові, пролитої не тільки ворогами, а й зрадниками; зморені битвами, принижені соромом, скривджені втратою так тяжко здобутої держави, борці жадали помсти.
Хвилеву тишу в залі розколов голос Ольги Басараб:
"За кров, за муки, за руїну – відомстимо за Україну!"
"Браво, Олю!" – пролунав голос із зали – то вигукнула жінка з коротко стриженим волоссям, у стрілецькому мундирі.
Аж тепер Роман Дашкевич упізнав її. Він сперся руками на стіл, щоб підвестися, Коновалець притиснув долонею його зап'ястя.
"Витримай ще хвилинку…"
Промовець продовжував таким самим рівнотонним голосом: "Наш народ ніколи не ніс на чужі землі своєї правди з допомогою меча: бажання панувати над сусідами не є властивим нашій природі. Але ми маємо свою землю, яку заприсяглися обробляти й обороняти. Тож неодмінно розоремо її й недремну сторожу поставимо на межах. Бо, крім меча, маємо незнищенну й найсильнішу зброю – слово. Тарас Шевченко – не окремий випадок, як намагаються стверджувати деякі філософи, то внутрішня потреба нації. Це ж від його "Посланія живим і мертвим…", "Холодного Яру", "Великого льоху" зродився нечуваний героїзм під Кругами й Базаром. Голос Шевченка народ сприйняв, як звук труби Архангела, як зішестя Святого Духа на апостолів. І народжуватиме дух Поета нових борців, які здобудуть перемогу. Через їхні діяння ми станемо яскравою на весь світ нацією й творитимемо нову українську історію так, як це чинить державна нація. Бо інакше діяти ми вже не зможемо. Амінь!"
Тепер зал вибухнув оплесками й вигуками "слава!".
…Полковник Коновалець оголосив перерву, і ще не встигли делегати конференції підвестися з місць, як одночасно із зали та зі сцени просто-таки кинулися одне одному назустріч дівчина у стрілецькому мундирі з чотирма кубиками четаря на комірі і генерал з трьома плетеними срібною ниткою зірками на вилогах; у проході вони рвійно обнялися й так завмерли у всіх на очах; і стояли в пошанівному мовчанні старшини, дивлячись на бувалих воїнів, які сім літ шукали одне одного в лабіринті воєнних доріг і знайшлися аж тоді, коли війна трагічно закінчилася, й місця на рідній землі для них не знайшлося.
"Я здався москалям у полон, щоб знайти тебе, моя кохана. В Самарі шукав…" – "Я там була недовго, нас вивезли в Туркестан, а коли полонених обміняли, я опинилася в Кам'янці-Подільському, служила референтом Міністерства закордонних справ в уряді УНО…" – "І де ти зупинилася нині?" – "У Відні". – "І я там… Велика та столиця небіжки Австрії, а ми в ній загублені й розгублені…" – "Вже ніхто нас тепер не розлучить, любчику…" – "Ніколи, кохана…"
Вони тулилися одне одному обличчями до плечей, відірватися не могли і не хотіли, боялися приглянутися зблизька: ану ж змінилися, постаріли, знегарніли, проте цікавість була незборимою, їхні очі зустрілися, й тоді вони разом утішно засміялися, бо ж були такі самі, як колись на комерсі в Українському городі останнього дня миру.
Врешті закоханих роз'єднав Коновалець.
"Ну досить, досить, – пригорнув Романа й Оленку до себе, поцілував дівчину в щоку. – Цілу перерву ви простояли, мої любі, а час біжить. Займайте свої місця, а після засідання пообідаємо разом у кав'ярні "Сміхов" над Лабою і там порозмовляємо. Не буде тільки між нами Марійки, вона з Донцовим у Львові, там і Максим Безрідний. Але що я задумав, не вгадаєте: у віденській церкві Св. Варвари править мій приятель отець Йосиф Паславський, професор греко-католицької семінарії "Барбареум". Він вас обвінчає. А я буду дружбою, маю таке право: ми з Ольгою ще не одружені…"
"О, то на твоєму весіллі я зможу бути старостою!" – засміявся Роман.
У кав'ярні "Сміхов" збиралася різношерста компанія. За окремими столиками, відчужено одні від одних, не спілкуючись, сиділи зунрівці й уенерівці; війна за Україну була безнадійно програна, та вони не переставали воювати – тепер між собою: українці деколи ведуть завзятіші баталії одні з одними, ніж із ворогами. Диктаторові ЗУНР Петрушевичу, який у Відні марно добивався в Антанти визнання незалежності Галичини, петлюрівці не могли пробачити його сепаратного договору з Денікіним, а галичани таврували ганьбою Петлюру за договір зі зрадливим Пілсудським. Обидві сторони були в програші, та, незважаючи на це, вони ще ціле десятиліття будуть кваситися в минулому, докоряти одні одним за колишні помилки, нібито було можливо їх виправити, – і так пройде повз них нова історія, якої загарливці не бачать крізь більма озлоблення, й залишаться вони позаду неї, кусаючись між собою, мов скорпіони… І сміються з них, і глузують такі ж поконані, як і вони, денікінські недобитки, які видають у Празі журнал "Смена вех" – завзяті антисоветчики, яких однак не покидають сподівання на відродження старої доброї Росії. Не покидають, бо мають за собою, хай і видозмінену, але ж таки імперію, й тому насміхаються над будівниками України без території.
"Зміновіхівці" займали столики на нечинному оркестровому подіумі й дивилися зверху на закукурічених хохлів, уголос вимовляючи на їхню адресу образливі й гидкі, немов плювки, слова: салоєди, самоєди, шмаровози, бандюги, а ще видавали приправлені матюками приказки на кшталт: "Слушай, хохол, не плюй на пол, а плюй прямо в яму, й… твою маму!" або: "Дурний хохол впився, на бабу звалився, голова в муці, а х… у руці, ха-ха!" Вони реготали, а войовничі українці вдавали, що того не чують, і ще голосніше сперечалися.
Коновальцеве товариство увійшло до кав'ярні. Крайній столик біля вхідних дверей не був зайнятий, і Коновалець, Дашкевич, Ольга Басараб та Олена Степанівна сіли за нього. Послужливий кельнер вмить подав вино і бісквіти, Дашкевич наповнив келихи, Коновалець сказав своє звичне "Сервус, колеги!" й надпив, а тоді почулося із-за стола зунрівців: "Це Коновалець". Проте ніхто до зайшлих не наближався – зунрівці й петлюрівці переглядалися між собою, між ними вмить запанувала згода, й вони почали перешіптуватися; з подіуму понахиляли голови "зміновіхівці", прислухалися, й, почувши українську мову, сказав один: