Крапля крові

Сторінка 44 з 63

Гончар Олесь

— Я... От їй-богу ж... Пробачте.

Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дівчина пирхала в руку, та враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгіт.

— Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину і забула прищепнути двері.

— Я не за це... Отоді... Я нічого не знав... На Любине обличчя набігла хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову.

— Що це у тебе? — хоч вже майже здогадалася.

— Кузьма Сидорович прохав передати.

— Ти—в батьковій бригаді?—повісила на перечку драбини білизну, прочинила двері. — Заходь.

Будиночок — невеличкий, всього лиш на дві кімнати. Люба завела його до світлиці, просторої, гарно прибраної.

З лежанки стрибнув кіт, замурликав, потерся дівчині об ногу. їй, мабуть, стало лоскітно, вона відштовхнула кота, потерла ногу долонею.

— Йди геть... такий балуваний, — поскаржилась. — Але розумний, мов людина. Захворіє хто з наших, сяде біля ліжка й сидить. Навіть не Їсть нічого. А ви любите котів.

— Я?.. Не знаю. У нас у Києві... — і похлипнувся на слові.

— Ви з Києва?

— Народився там... А тоді в селі жив... А ви, мабуть, з села недавно? — вказав на стіну. Там, на дешевім килимку, висіла рушниця.

Дівчина похитала головою. І не то посмутніла, не то посерйознішала.

— Батько колись, за молодості, лісникував. Увесь вік мріяв виїхати. Кудись на хутір, у ліс. І — як бачиш. А може, там йому було б краще...

Олег трохи призвичаївся і вже сміливіше дивився на Любу. Вона не була вельми гарною. Дівчина не лишалась весь час однаковою. Очі, брови, обличчя — все мінилося в ній. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душі, манило й застерігало. В очах — така глибочінь, що, далебі, можна втопитися. Він і потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на берег. Він не міг відгадати, що сховано в тій глибині. Тільки відчував, — щось таке, що рве найміцніші заклепки на серці. І водночас почував себе просто, невимушене, — ще ніколи раніше не було йому так. Дівчина хвилювала хлопця, хвилювала його уяву. І йому від цього ставало солодко й соромно.

Олег теж подобався Любі. А чим — не знала й сама. Соромливістю, вразливістю, несхожістю з висілковими хлопцями. Ой, ці хлопці. Скільки їх вже познайомилось з її міцним кулачком. Залишившись з дівчиною наодинці, вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дівчина... І щось у ньому... Він щось ховає від неї і від усіх. їй дуже хотілося знати що.

— Ти завтра їдеш на озеро? — запитала вже зовсім приязно.

Олег пригадав, що хлопці з бригади говорили, — в неділю всі їдуть за місто. Запрошували й його. Але він страшенно натомився за минулий тиждень і збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...

— А там весело? — запитав, хоч думав про інше.

— Веселим — весело, — засміялась, підсунула до себе пакунка. — Ну, йди, я намірятиму, — нецеремонно підштовхнула хлопця до дверей.

...Відтоді, як Олег вибіг з затишної київської квартири, це був перший день, що лився на нього радістю. День і справді ясний, погожий, золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осінніх днів. Вони виїхали всі разом в одному, заздалегідь замовленому автобусі. З дітьми, з зятями, тещами. На низькорослім, але міцнім, ще зеленім в'язі над озером загойдалися три майстровані бригадними теслями колиски. Стіл, чи, певніше, скатертина — одна на всіх, спільна. Олегові було нічого на неї викласти з кишень, але коли б він хоч натякнув на це, не сів, хлопці просто вкинули б його в озеро. Сьогодні, біля оцієї скатертини, Олег відчув, що його введено до нової сім'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає примусу. Ті, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це теж не мало — вміти не заважати іншим.

Жарти і дотепи за обідом, може, не дуже гострі, зате безпретензійні і зрозумілі всім. Критерії і оцінки нескладні, але й не стандартні. І точні. Бо приміряні до робочого дня і до кілограма хліба.

Звичайно, всього оцього Олег не оббігав думкою. Але ловив те серцем, втішався душею. Він уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве його життя. Зіжмакана в долоні пачка грошей, прудконога норма, гострослова дівчина... Все круте, прудке, міцне. І добре, коли він ітиме крізь нього не сам.

По обіді ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкішне, як придніпрянські. Воно тільки марило очеретами та кучерявими лозами, а хлюпало в затоптаних, сухих берегах. І вже холодне. Але їм не було на ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула сама. Стрибнула, коли човен уже відпливав.

Олегові не зрівнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате їм забракло його хисту. Олег, коли б скласти всі віддалі, пройдені на човні по Дніпру, либонь, доплив би до Гібралтару.

Вів він човна легко, рівно. І вітер мчав над ним пісню про бригантини, котрі полинуть на гребенях пін, і про чорняву дівчину, яку доведеться покинути морякові.

Мабуть, дівчина й заслуговувала на те... Бо була свавільна й примхлива. Вона наказала причалити їхню бригантину до протилежного берега, звідки їй махало руками двоє хлопців. І не просто хлопців, а хлопців на "Москвичі", одягнутих вишукано, по моді. Вони, мабуть, умовляли Любу поїхати з ними. Бо один знову сів до руля, а другий прочинив дверці, показував кудись рукою. Коли Олег підійшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати його: різко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись, чи просто думками був біля іншого, бо навіть не схитнувся. І цим сподобався сам собі. Вперше за останні місяці. Він неквапно повернувся і пішов до човна.

А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сіла в машину і вискочила, тільки-но "Москвич" зрушив з місця.

Потім човна в них забрали інші, а вони стояли під в'язом, розмовляли. Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинці з Любою? Мабуть, ні. Просто йому було приємно розмовляти з нею, ховатися по словесних схованках, шукати самому. Хоч доводилось і остерігатись: міг натрапити в схованці на присипану піском шпильку. Але й тут він уже відчув: ті шпильки не дуже тверді. Вони ніби молоденькі колючечкк на каштана Нерозлуїценого каштана треба брати сміливо, тоді не поколеш руку. А висаджений в грунт, він неодмінно розів'ється в пагінець.