Маргеріт. Отже, його промова провалиться?
Старкветер. Безперечно. Машину вже пущено в дію. Наш добрий народ візьме його на посміх, як влучно хтось висловився, чи не Габард. (Кладе документи на розкритий портфель, збирає бухгалтерські книги та папери й підводиться). Одну хвилинку. Я маю сховати ці папери.
Старкветер іде до ніші в глибині кону, ліворуч. Вмикає там електричне світло; у ніші, виявляється, стоїть великий сейф. Старкветер заклопотано відмикає складний замок сейфа, потому вкладає туди бухгалтерські книги та паки паперів і переглядає інші папери в сейфі.
Маргеріт дивиться на документи, що лежать на розкритому портфелі, і, швидко перебігши очима по кімнаті,— зважується. Вона хапає документи; спочатку має на думці вибігти чимдуж з кімнати, але раптом передумує. Вона розглядається за придатним місцем і спиняється поглядом на портреті Лінкольна. Маргеріт хутко ставить стільця біля книжкової шафи, стає на нього, а далі на карниз шафи і закладає документи за портрета. Швиденько зіскакує додолу, витирає хусточкою карниз та стілець, ставить стільця на місце, а сама знову сідає в крісло біля бюрка. Старкветер замикає сейфа, виходить з ніші, вимикає там світло, вертається до бюрка й сідає там, де й перше сидів. Він збирається замкнути портфель, але помічає, що папери, які лежали на ньому, зникли. А втім, це його аж ніяк не турбує, і він тільки пильно переглядає папери в портфелі.
Старкветер(спокійно). Чи хто заходив сюди до кімнати?
Маргеріт. Ні.
Старкветер(дивлячись на неї допитливо). Стався неймовірний випадок! Коли я хвилину тому відійшов до сейфа, то залишив документи тут на портфелі. Нікого в кімнаті не було, крім тебе. Документи зникли. Дай їх мені.
Маргеріт. Я не виходила з кімнати.
Старкветер. Я знаю. Дай їх мені. (Пауза). Вони в тебе. Дай їх мені.
Маргеріт. В мене їх нема.
Старкветер. Це брехня. Дай їх мені.
Маргеріт(підводячись). Кажу тобі, в мене їх нема…
Старкветер (також підводячись). Це брехня!
Маргеріт(повертаючись до дверей). Що ж, коли ти не віриш мені…
Старкветер(перебиваючи). Куди ти йдеш?
Маргеріт. Додому.
Старкветер(владно). Ні, ти не підеш. Вернись. (Маргеріт вертається й стає біля крісла). Ти не вийдеш з цієї кімнати. Сідай.
Маргеріт. Я волію стояти.
Старкветер. Сідай! (Вона не сідає, але він шарпає її за руку й силоміць садовить у крісло). Сідай. Перш ніж вийти з цієї кімнати, ти повернеш документи. Справа багато важливіша, ніж тобі здається. Те, що ти вчинила, переступає всякі дозволені межі,— і я муситиму вжити таких суворих заходів, що ти й не уявляєш. Я можу забути, що ти моя дочка. Я можу забути навіть і те, що ти жінка. Якщо мені доведеться вирвати їх у тебе силою, я це зроблю. Дай їх мені. (Пауза). Що ти вирішила робити? (Маргеріт знизує плечима). Що можеш ти сказати? (Маргеріт знову знизує плечима). Що можеш ти сказати?
Маргеріт. Нічого.
Старкветер(сідає. Міняючи тактику, каже стримано). Давай лиш спокійно обміркуємо все. Ти не маєш ніякого права на ці документи. Вони мої. їх викрав якийсь злодюжка з мого приватного архіву. Сьогодні вранці,— власне, кілька хвилин тому, — мені їх повернено. Вони мої, кажу тобі. Вони належать мені. Віддай їх.
Маргеріт. А я кажу тобі, що в мене їх нема.
Старкветер. Ти заховала їх десь на собі, може, на грудях. Це тебе не врятує. Кажу ж тобі,— я їх добуду. Попереджаю тебе. Я не хочу вживати крайніх заходів. Дай їх мені. (Простягає руку до кнопки дзвоника, але не натискує, пильно дивлячись на неї). Ну? (Маргеріт знизує плечима. Він двічі натискує кнопку). Я викликаю Доблмена. Ти ще маєш нагоду, поки він прийде. Дай їх мені.
Маргеріт. Батьку, повір мені саме цього разу! Дозволь мені піти. Запевняю тебе, — цих документів у мене нема. Запевняю тебе, — якщо ти дозволиш мені піти з цієї кімнати, я не занесу їх з собою. Даю тобі слово честі! Ти віриш мені? Скажи, ти віриш мені?
Старкветер. Я вірю тобі. Ти кажеш, що їх у тебе нема. Я вірю тобі. Тоді скажи мені, де вони, — ти їх сховала десь… (Обводить очима кімнату). Скажи і можеш собі йти.
Доблмен входить з правого боку й підходить до бюрка. Старкветер та Маргеріт мовчать.
Доблмен. Ви дзвонили?
Старкветер (востаннє кидає запитливий погляд на Маргеріт, що ніяк на це не реагує). Так, дзвонив. Ви ввесь час були поруч у тій кімнаті?
Доблмен. Так, сер.
Старкветер. Хто-небудь проходив до цієї кімнати?
Доблмен. Ні, сер.
Старкветер. Чудово. Послухаймо, що скаже покоївка. (Натискує кнопку один раз). Маргеріт, даю тобі останню нагоду.
Маргеріт. Я вже сказала тобі, що коли я вийду з цієї кімнати, я не візьму їх з собою.
Покоївка входить з правого боку, з дверей на другому плані, й підступає ближче.
Старкветер. Чи хто заходив до цієї кімнати з передпокою за останні кілька хвилин?
Покоївка. Ні, сер; ніхто, відтоді як пройшла місіс Чалмерс.
Старкветер. Ви повно це знаєте?
Покоївка. Я була в передпокої, сер, — поралася там увесь цей час.
Старкветер. Гаразд, можете йти. (Покоївка виходить тими самими дверима). Доблмене, сталася вельми прикра річ. Місіс Чалмерс і я були самі в цій кімнаті. Ті папери, що їх викрав був Герст, — оце тільки-но повернув мені Габард. Вони лежали тут на моєму бюркові. Я відвернувся на хвилинку — відійшов до сейфа. Коли я повернувся назад — папери зникли.
Доблмен(замішавшись). Так, сер…
Старкветер. Їх узяла місіс Чалмерс. Вони в неї.
Доблмен(безпорадно заникується). Е-е… е… так, сер…
Старкветер. Папери мені потрібні. Що робити? (Доблмен зовсім розгубився). Ну?
Доблмен(каже, хапаючись; у голосі йому бринить надія). П-пошліть по містера Габарда. Він уже раз потрапив повернути їх вам.
Старкветер. Цілком слушно. Зателефонуйте до нього. Ви повинні застати його в Прес-клубі. (Доблмен рушає до дверей праворуч). Не виходьте з кімнати. Телефонуйте звідси. (Показує на телефон на бюркові. Доблмен обходить бюрко з лівого боку й телефонує). Ніхто з присутніх не вийде звідси. Коли вже моя дочка здатна на таку крадіжку, то я не можу довіряти жадній людині,— нікому.
Доблмен (каже в трубку). РЕД… 6-2-4. Так, будь ласка. (Чекає).
Старкветер (підводячись). Викличте й сенатора Чалмерса за одним разом. Скажіть йому, щоб прибув негайно.