Отож коли Бун з містером Вордвіном пригнали машину, приміщення було вже готове для неї: нова підлога й двері, у дідуся в руці новенька колодка, з якою він повільно обходив машину, приглядаючись до неї чисто як до плуга, жатки чи фургона (чи й клієнта, як на те), приставлених банкові у вигляді застави під майбутню позичку. Потому він кивнув Бунові поставити машину в гараж (авжеж, ми вже знали, як називається повітка для автомобілів, навіть у 1904 році, навіть у Міссісіпі).
— Що? — спитав Бун.
— Постав її всередину, — сказав дідусь.
— Ви навіть не проїдетесь у ній? — спитав Бун.
— Ні, —— відказав дідусь.
Бун в'їхав до' гаража і звідти вийшов пішки. Спершу на його обличчі був подив, а тепер проступила ошелешеність, розгубленість і трохи не жах.
10 в. Фолкнер 289
— Є до неї якийсь ключ? —спитав дідусь. Що? — перепитав Бун.
— Якась клямка, гостряк, гачок. Те, чим її заводять. Бун повільно дістав щось із кишені й передав дідусеві
в руку.
— Замкни двері,— сказав дідусь і, підійшовши, сам просунув дужку колодки через клямку й захряснув замок, а ключа теж поклав собі до кишені.
Бун,тепер боровся сам із собою. Він переживав кризу, становище було розпачливе. Я, тобто ми — містер Вордвін, бабуся, Нед, Дельфіна і всі інші білі й чорні, що їм трапилось бути на вулиці, коли автомобіль під'їздив,— дивились, як він із цієї боротьби вийде, чи бодай як зіткнуться передові пікети.
— Я повернуся після обіду, щоб міс Сара, — (це бабуся), — могла проїхатись. Десь так під першу. Можна й раніш, якщо треба.
— Я сповіщу до стайні, — відказав на те дідусь. Боротьба розгорталася таки на повну силу, це вже були
не якісь там сутички аванпостів. Пан або пропав — так стояла справа; в цій" боротьбі важили і надійний тил, і знання місцевості, фальшиві < випади "й відповідні удари, вміння ошукати супротивника; але над усе — терплячість і передбачливість. Тривало це ще три дні, до самої суботи. Бун повернувся на візничий двір; до кінця дня він тримався ближче до телефону, хоч не дуже явно, не нав'язливо; він навіть виконував свою роботу — чи то, власне, так здавалося, аж поки батько виявив, що Бун на свою руч відрядив до надвечірнього поїзда замість себе Лестера з бричкою — прибут-тя-бо цього поїзда (якщо він не спізнювався) збігалося з тим моментом, коли дідусь виходив із банку. Але що боротьба тривала далі, потребуючи — ба навіть вимагаючи — постійного напруження й пильності (це не була якась там навальна атака, що її можна провести одним духом), то все-таки Бун мав ще надію, все ще сподівався на перемогу: "А певно, послав Лестера. Це місто так швидко росте, що й не зогле-димось, як треба буде дві брички до поїзда. І я вже давненько маю на оці Лестера, щоб зробити, його другим фурманом. Не турбуйтесь, я за ним назиратиму".
Однак телефонного дзвінка не було. О шостій вечора навіть Бун визнав, що сьогодні вже нема надії. Але боротьба тривала, нічого ще не було програно, а поночі вдалося б ще й сили перегрупувати. Другого ранку близько десятої він — вірніш, ми вдвох — зайшли до банку, так наче мимохідь.
— Дайте мені ключі, — мовив він дідусеві. — Під ма* шиною ж багнюки й куряви мало що з усього Теннесі, так ще й із Міссісіпі. Я візьму в стайні Шланга, коли Нед вашого десь запроторив.
Дідусь подивився на Буна, подивився довгим поглядам, так, наче Бун приїхав з підводою чи хурою сіна, пропонуючи їх у заставу за п'ятнадцять доларів.
— Мені не треба вогкості в автомобільні, — сказав дідусь.
Але Бун був під пару йому, такий же безсторонній і навіть ще більш байдужий, ще більш неквапливий і длявий.
— А певно, певно. Тільки ж не забувайте, чоловік той казав, що мотор повинен працювати кожен день. Не щоб їздити кудись, а просто щоб не дати свічкам запалення, та магнето заіржавіти, бо поставити нові вам коштувало б яких двадцять — двадцять п'ять доларів, та ще й везти їх з Мем< фіса чи десь там, може, навіть із самого заводу. Я нічого до вас не маю, я знаю тільки, що він вам казав, і здається, що на його слова треба зважити. Але то вже ваш клопіт. Автомобіль належить вам, і коли ви хочете, щоб він заіржавів, нікого це не обходить. З конем то воно було б інакше. Навіть якби ви не заплатили за нього й ота доларів, ви б мені казали вдень виводити його на прохідку, щоб кишки йому не запліснявіли.
Дідусь таки добрий був банкір, і Бун розумів це, розумів, що дідусь знає не тільки, де твердо стояти на своєму! але й де піти на компроміс, а де й зовсім відступитись. Отже, він сягнув ці кишеню й передав Бунові ключа від колодки і ту штуку) що нею заводять машину.
— Ходімо, — сказав мені Бун, повертаючись до дверей.
Ще на вулиці почули ми, як бабуся гукає Неда з горішнього тильного вікна, але поки дійшли до хвіртки, вона вже замовкла. Коли ми проходили — через двір, щоб узяти шланг, з кухні виглянула Дельфіна.
— Де Нед? — спитала вона.— — Ми гукаємо його цілий ранок. Він там, у візничому дворі?
— А певно, — відповів Бун. — Я скажу йому. Але краще його не чекати.
Нед був таки там. Він і двоє моїх братів скидалися на три сходинки, коли стояли рядком і намагалися через шпарину зазирнути до гаража. Александр, мабуть, теж був би там, якби вже вмів ходити; дивно, чому тітка Коллі досі про те не подумала. А потім і Александр там опинився — мама винесла його на руках з нашого дому по другий бік вулиці. Тітка Коллі, певно, ще прала пелюшки,
Ю* 291
— — Доброго ранку, міс Елісон,— сказав Бун.— Доброго ранку, міс Capo,— сказав він, бо вже й бабуся там з'явилася, а за нею і Дельфіна.
Далі там опинились дві сусідські пані, ще в хатніх чепцях. Бо хоч Бун і не був банкір, ані бодай добрий купець, на партизанці, як виявилося, розумівся він пречудово. Він підійшов, відімкнув двері гаража й розчинив їх. Нед перший війнувся всередину.
— Ну? — запитав його Бун. — Ти тут від самого рання заглядаєш у шпарину. Що ти про це думаєш?
— Нічого я про це на думаю, — відказав Нед. — За такі гроші хазяїн Пріст міг би купити найкращого коня в йокмапатофській окрузі. За ці двісті доларів.
— В йокнапатофі нема коней по двісті доларів, — заперечив Бун. — А якби були, то їх за цей автомобіль можна купити десяток. Ходи-мо закріпи шланга І