Оце така була ситуація, коли Нед у неділю з полудня залишив нас перед будинком міс Реби і звернув на Біл-стріт, де в першому ж потайному шинку знайшов Бобо, що пробував застрашити свою долю пляшкою віскі.
Дідусь мовивг
— Отож це так було. Тепер я починаю розуміти. Негритянська субота, вечір. Бобо вже п'яний, а в тебе язик пересох від самого Джефферсона, і ледве ти добувся до першого шинку...— Тут він урвав себе й мало не скочив:— Стривай. Не так навіть. Бо то ж і не субота. Ви приїхали до Мемфіса в неділю надвечір.
А Нед усе сидів, зовсім непорушно, з порожньою склянкою в руці. Він сказав:
— У нас, чорних, суботній вечір переходить у неділю.
— І далі в понеділковий ранок,— докинув полковник Лінскомб.— Ти просинаєшся в понеділок уранці, голова тріщить з похмілля, сам брудний і в брудній буцегарні, і лежиш, поки прийде котрийсь білий і забере тебе просто на бавовникове поле чи там ще куди й приставить до роботи, не давши тобі часу й поснідати. І тоді цілий день оте все потом виходить із тебе, і хіба аж на заході дня ти відживаєш надією; і так другого дня, і третього, й четвертого, аж поки знов субота, і ти кидаєш плуга чи мотику, й поспішаєш назад, щоб на понеділок уранці знов опинитись у тій самій смердючій буцегарні. Чому ви це робите? Не розумію.
— Ви й не можете зрозуміти,— відказав Нед.— Ви не того кольору. Коли б ви побули чорним один суботній вечір, ви б нізащо в світі не захотіли знову стати білим.
— Ну гаразд,— мовив дідусь.— Кажи далі.
Отож Бобо розповів Недові про свою замороку: менше як за півмилі стоїть кінь, власне,. сам проситься, щоб його вкрали; і той білий чоловік знає це й поставив Бобо ультиматум за кілька годин усе зробити...
— Гаразд,— урвав його дідусь.— Але де ж мій автомобіль?
— Ми вже підходимо до нього,— відказав Нед. Вони — він і Бобо — пішли до стайні подивитись на коня.— І тільки-но я побачив його, як одразу пригадався мені той мій мул.—Бобо, як і я, був занадто молодий, щоб того мула пам'ятати; але він, як і я, виріс на легенді про нього.— Отож ми вирішили піти до того білого чоловіка і сказати, що з певної причини Бобо не може вкрасти йому коня зі стайні, як перше думав, і що натомість ми можемо дати йому автомобіля... Але-бо стривайте,— Нед хутко звернувся до дідуся.— Ми ж знали не гірше за вас, що автомобілеві нічого не станеться,— бодай поки ми скінчимо. Може, років за тридцять, за сорок можна буде стати в Джефферсоні десь на перехресті й до захід сонця налічити десяток автомобілів, але тепер ще пі. Може, тоді й не штука буде вкрасти автомобіля і знайти покупця на нього, котрий не морочив би вам голови, як, та хто, та звідки. Але тепер то ще ні. Тож чоловікові з таким виглядом, як у нього (я його ніколи не бачив), роз'їжджати автомобілем з надією спродати його швидко й потай було б не легше, як і спробувати продати слона швидко й потай. Вам же не становило ніякого клопоту знайти, де він, та відібрати його, тільки-но ви з містером Ван-Тоском за це взялися, еге ж?
— Кажи далі,— мовив дідусь. і Нед так і зробив.
— Тоді той білий чоловік запитав би: який автомобіль? І Бобо дав би мені'відповісти. А тоді той білий чоловік, може, запитав би, до чого тут я. Бобо тоді сказав би йому, що мені треба цього коня, бо я вже домовився про перегони у вівторок, і що коли той білий чоловік хоче, він може також туди поїхати й виграти в три й чотири рази більше, ніж той борг у сто тридцять доларів, і тоді він може собі не морочитися з автомобілем, як йому не треба. Бо ж він, певно, такий чоловік, що бував у бувальцях і знав, що легко спродати, а з чим буде рахуба, коли так його заскочать. Отак ми думали зробити, якби ви не приїхали й не зіпсували все: хай би той білий чоловік подивився на перший забіг, просто так, не закладаючись, на що б він, мабуть, пристав; він побачив би, що Вихор програв, як і попередні рази, про що той білий чоловік доти б уже довідався; тоді ми б сказали: "Нічого, ось лише почекайте другого забігу",— і поставили б коня проти автомобіля, не потребуючи йому нагадувати, що коли Вихор цим разом програє, кінь теж стане його власністю.— Вони — дідусь, полковник Лінскомб і містер Ван-Тоск — подивились на Неда.— А тоді —ви приїхали й зіпсували все,— докінчив Нед.
— Ага,— промовив містер Ван-Тоск.— Отже, все це, щоб порятувати Бобо. А якби ти не примусив Гнідаша бігти і його теж програв? Як тоді з Бобо?
— Я примусив його. Ви ж бачили.
— Так то так, але от припустімо, що ти не зміг би? Що тоді?
— То вже був би клопіт Бобо,— відказав Нед.— Це ж не я нараяв йому змінити бавовнярську ферму в Міссісіпі на картярство й різні фиглі в Мемфісі.
— Але ж, здається, містер Пріст сказав, що він твій брат у перших,— зауважив містер Ван-Тоск.
— Кожен має в рідні такого, хто не багатший розумом за Бобо.4
— Мг,— промовив містер Ван-Тоск.
— Випиймо пуншу,— жваво сказав полковник Лінскомб. Він підвівся,' приготував напій і подав кожному.— Ти теж,— звернувся він до Неда.
Нед простягнув склянку, і полковник Лінскомб її наповнив. Коли цього разу Нед поставив свою склянку на поличку каміна, не пригубивши її, ніхто не сказав нічого.
— Так,— промовив містер Ван-Тоск. А тоді:—Ну що ж, Прісте,— ви повернули собі автомобіль, а я коня. І, може, той пройдисвіт набрався досить страху, щоб бодай моїй стайничій челяді дати спокій.—'Усі сиділи мовчки.— А що мені робити з Бобо? — Усі й далі мовчали.— Це я тебе питаю,— звернувся містер Ван-Тоск до Неда.
— Залишити його в себе,— відповів Нед.— Наших людей — в усякому разі, підлітків і хлопців — не легко переконати...
— Наших — це тільки негрів? — спитав містер Ван-Тоск. '
— Може, він має на увазі Маккаслінів,— зауважив полковник Лінскомб.
— Авжеж,— погодився Нед.— І Маккаслінів, і негрів — і ті й ті такі, що спілкування з чужими їм тільки шкодить. Зараз саме я кажу про молодих хлопців, хай навіть цей один і чорний Маккаслін. Може, вони недочувають трохи. Та хоч би там як, а їм треба самим на собі спізнати, що шахрайство не виплачується. Може, Бобо вже спізнав це. І хіба вам це не легше буде, аніж призвичаювати когось нового?
— Так,— промовив містер Ван-Тоск. Усі сиділи мовчки.— Так,— промовив ще раз містер Ван-Тоск.— Отож мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша.— Усі й далі мовчали.— Зможеш ти примусити його ще раз бігти, Неде?