— Поїхала,— відповів я.
— Так я й гадав. Певно, вона знає не згірш за мене, що тепер не скоро Мемфіс побачить нас із Буном Хогенбеком. А коли Бун знов у тюрмі, то й Джефферсон у Міссісіпі нас сьогодні не побачить.
Щодо мене — то я не знав, чи це так, і раптом відчув, що й не хочу знати; я не тільки не хотів знову щось вибирати, щось вирішувати — я не хотів навіть знати того вибору й рішення, що робляться за мене, хіба коли муситиму стати перед ними лице в лице.
А потім ззаду підійшов до дверей батько Маквіллі, сам у білій куртці — він теж належав до служби. Щоправда, ніякого дзвінка я Не чув. Я вже помився (переодягся також: дідусь привіз мою валізку і навіть черевики мені на змійку), отож служник провів мене до їдальні, і я вже був там, коли ввійшли дідусь, містер Ван-Тоск і полковник Лінскомб, а обік полковника ступав старий жирний сетер-левелін. Поки полковник Лінскомб проказав молитву, ми постояли. Тоді всі посідали, старий сетер біля полковникового стільця, і почали їсти, а услуговував нам не тільки батько Маквіллі, а й покоївка у формі, що міняла посуд. Я вже з усім покінчив, не вибирав нічого й не вирішував. Над десертом я мало не заснув, коли це дідусь сказав:
— Ну що ж, панове, почнемо?
— Перейдім до кабінету,— запропонував полковник Лінскомб.
То. була найкраща кімната, що я будь-коли бачив. Ото б дідусеві таку! Полковник Лінскомб теж був юрист, тим-то в кабінеті стояли полички з юридичними книжками, але тут були також і праці з сільського господарства та конярства, стояла скляна вітрина із складаними вудками та рушницями,
були стільці, канапа, перед каміном — килимок для сетера, на стінах малюнки коней та жокеїв з трояндовими вінками й датами перемог, на поличці каміна бронзова статуетка Мана-саса (досі я не знав, що це полковник Лінскомб був його власником), стояв спеціальний столик з великою книжкою, де записувалося різні дані про полковникових коней, ще один столик з коробкою сигар, карафкою, глечиком для води, цукерницею і склянками, а французьке вікно з кабінету виходило на веранду над трояндовим садком, аж пахощі троянд, і жимолості також, можна було вдихати в самому домі, і долинав спів пересмішника десь ізнадвору.
Тоді служник привів Неда й у кутку біля каміна поставив для нього стільця, і вони — ми — посідали, полковник Лінскомб у білому полотняному костюмі, містер Ван-Тоск у такому вбранні, яке носять у Чікаго (де він жив перед тим, як відвідав Мемфіс, і вподобав його, і купив шмат землі, щоб вирощувати, розводити й тренувати перегонових коней, і дав Бобо Бічемові роботу п'ять чи шість років тому), І ДІ-. дусь у сірому по-конфедератськи костюмі, ним успадкованому (я маю на увазі сірий конфедератський колір, а не власне костюм, бо сам дідусь не воював: він мав тоді лише чотирнадцять років і був єдиною дитиною в сім'ї, тож зоставався з матір'ю в Кароліні, коли його батько служив пра-порщикому Вейда Гемптона * до того моменту, як пікет Фіц-Джона Портера* застрелив його в сідлі під час переправи вбрід через річку Шікагоміні другого ранку після битви при Гейнз-Мілі *. Дідусь лишався з матір'ю аж до її смерті в
ос-
*
1864 році і лишався там далі, аж поки генерал Шерман __
таточно випровадив його з Кароліни 1865 року і він приїхав до Міссісіпі шукати нащадків далекого свого родича на прізвище Маккаслін,— він із цим родичем мали навіть однакові імена: Лусьєс Квінтес Керазерс,— і знайшов одного з них в особі правнучки того родича, Сари Єдмондс, і в 1869 році одружився з нею).
— Ну,— сказав дідусь Недові,— починай спочатку.
— Стривайте,— озвавсь полковник Лінскомб. Він нахилився, налив у склянку віскі й простяг її Недові.— Бери,— сказав він.
— Дуже дякую,— відказав Нед, але не випив. Склянку він поставив на поличку каміна й сів знову. Він і перед цим не дивився дідусеві в лице, не дивився й зараз. Він просто чекав.
— Ну,— сказав дідусь.
— Випий,— озвався полковник Лінскомб.— Це тобі може придатись.
16 В Фохснс? ^
Тож Нед узяв склянку и одним духом її спорожнив, усе ще не дивлячись на дідуся.
— Ну,— сказав дідусь.— Починай...
— Стривайте,— перепинив його містер Ван-Тоск.— Як це ти примусив цього коня бігти?
Нед сидів зовсім непорушно, порожня склянка застигла йому в руці, а ми дивились на нього й чекали. Врешті він озвався, у перший раз оце звертаючись до дідуся:
— Ці білі добродії вибачать мені, якщо я перемовлю з вами приватно?
— Про що це? — спитав дідусь.
— Ви дізнаєтесь,— сказав Нед.— А коли вирішите, що панове теж повинні це знати, то скажете їм.
Дідусь підвівся.
— Ви нас вибачите? — мовив він' до всіх і ступив до дверей у коридор.
— А чом не на веранду? — запропонував полковник Лінскомб.— Там якраз темно, краще й для змови, й для сповіді.
Отож ми пішли туди. Тобто я теж підвівся. Дідусь ізнов зупинився. Він звернувся до Неда:
— А як з Лусьєсом?
— Він до цього теж причетний,— відказав Нед.— Кожен має право знати, в чому його вигоди.
Ми вийшли на веранду, в темряву й пахощі троянд та жимолості, і почули не тільки пересмішника неподалік на дереві, а й двох дремлюг і, як завше вечорами в Міссісіпі — в Теннессі, як на те, майже так само — звідкілясь чувся собачин гавкіт.
— Це була сурдина,— тихо сказав Нед.
— Не бреши мені,— відказав дідусь.— Коні не їдять сардин.
— А цей їсть. Ви ж самі там були й бачили. Ми з Лусьєсом випробували його наперед. Але мені не треба було й випробовувати. Тільки-но я скинув на нього оком у неділю, як відразу побачив, що його розум такої ж масті, як і в мого мула.
— А-а,— мовив дідусь.— Так от чим ви з Морі підостро-жували того мула.
— Ні, сер, містер Морі про те навіть не знав. Ніхто про те не знав, крім нас двох, мене й мула. І оцей кінь такий самий. Коли він сьогодні надвечір біг останній круг, я чекав його з сурдиною, і він знав це.
Ми повернулися в дім. Усі дивились на нас.
— Справді,— мовив дідусь.— Але це родинна таємниця. Якщо доведеться, я не критимусь з нею. Чи дозволите ви мені бути суддею при цій умові? Звичайно, Ван-Тоск перший може на неї претендувати. '
— Тоді мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша,— зауважив містер Ван-Тоск.— Але чи не почекати з цим усім, поки повернеться Хогенбек, теж ваш підлеглий?