— Ви розповідали, що Бун накоїв цим разом,— підказав дідусь. ^
— Ага, — мовила міс Реба. — ...Позамикали їх у різні камери обабіч коридора, а Коррі й мене саме забирали — авжеж, до нас ставились порядно, зовсім як до дам, — у кімнату наглядачевої дружини, де ми мали перебути якийсь час, коли це той, як його там, Буч, устряв та й каже: "Ну, одна річ уже певна: ми з Ласуном втратили трохи крові й шкіри, та й пару сорочок, але хоч цих, — даруйте на слові,— зауважила міс Реба,— мемфіських повій викурили з вулиці". Тут Бун і загатив у ті сталеві двері,— тільки вони не забули їх замкнути, тож думалося б, що це його поволі заспокоїть, — знаєте, як ото трохи посидиш там та подивишся на ті двері... В усякому разі, ми так думали. А потім, коли приїхав Сем з належними паперами, чи що воно там було — за що я дуже вам вдячна, — звернулась мі£ Реба до дідуся. — Я не знаю, в скільки це вам обійшлося, (але якщо ви надішлете мені рахунок додому, я вже про нього не забуду. Бун знає мою адресу і знає мене.
— Дякую, — відказав дідусь. — Якщо дійде до грошей, я сповіщу вас. Але що сталося з Буном? Ви мені ще не сказали.
— Ага. Першим вони відімкнули того, як його там; то була їхня помилка, бо не встигли вони ключа витягти з Бу-нового замка, як Бун вискочив з камери й збив з ніг...
— Буча, — вихопилось у мене.
— Буча, — мовила міс Реба. — Добре йому загилив, повалив під ноги і вже сидів на ньому верхи, поки ті прийшли до тями. Тож вони не дали Бунові й передихнути — тільки й того, що пробіг він коридором туди й назад, і вже знов сидів у камері, яку вони замкнули, так і не витягши ключа з замка. То хоч би там як, а можете його похвалити. — Тут вона примовкла.
— За віщо? — спитав я.
— Що ти кажеш? —перепитала вона.
— Що він такого зробив, щоб його хвалити? Ви нам цього не сказали. Що він зробив?
— Ти гадаєш, якщо він спробував цьому...
— Бучеві, — підказав я.
— ...Бучеві скрутити в'язи, коли сам ще й з тюрми не вийшов, то це пусте? — запитала міс Реба.
— Він повинен був це зробити,— сказав я.
— А хай йому біс! — вигукнула міс Реба.— Рушаймо вже, бо спізнимось на цей поїзд. Так, будь ласка, не забудьте прислати рахунок,— обернулася вона до дідуся.
— Постривайте, зайдіть-но в дім,— мовив полковник Лінскомб.— Вечеря вже майже готова. Ви зможете поїхати нічним поїздом.
— Дуже вам вдячна," але не можу,— відказала міс Реба.— Хоч^ би як довго ваша дружина перебувала в Мон-тіглі, колись вона повернеться додому й вам доведеться пояснювати...
— Дурниці,— сказав полковник Лінскомб.— У своєму домі я хазяїн.
— Сподіваюся, що й далі ним будете,— мовила міс Реба.— Ага,— це вже до Мінні,— покажи ж їм.
Вона, Мінні, усміхнулася не до всіх нас,— вона усміхнулася до мене. То було прегарне видовище — добірний, рівненький і незрівнянний порцеляновий шерег, вишикуваний півколом, щоб приголубити, мало не пристрасно, віднайденого золотого зуба, що здавався більшим за будь-яких трьох своїх натуральних білих колег, разом узятих. Тоді вона знову стулила губи, стримана, спокійна, ізнов незворушна, ізнов невразлива — в такій мірі, як наше тендітне плетиво кісток, м'яса і випадковостей взагалі може претендувати на Невразливість.
— Ну, все,— сказала міс Реба. •
Батько Маквіллі крутнув корбою і сів за кермо. Автомобіль рушив. Дідусь і полковник Лінскомб повернулися й пішли до будинку, я теж намірився йти, коли це загув автомобільний ріжок, неголосно, тільки раз, .і я обернувся. Автомобіль зупинився,— біля нього стояв Сем, махаючи мені рукою.
— Іди сюди,— сказав він.— Міс Реба хоче тебе бачити на хвилинку.— Він дивився на мене, поки я підходив.— Чого ви з Недом не сказали мені, що кінь і справді бігтиме? — спитав він.
— Я думав, ви це знаєте,— відказав я.— Я думав, що задля цього ми сюди й приїхали .
— А певно, певно,— притакнув він.— Нед мені казав. Ти мені казав. Усі казали. Тільки чого ніхто не переконав мене в цьому? О, звісно, навмання я ніколи не полізу. Але якби мені такий твердий дух, як у міс Реби, то я, може, відшкодував би й той багажний вагон. На,— він простяг мені цупкий жмут монет і банкнотів.— Це Недові. Перекажи йому, коли він ще раз знайде коня, що не хоче бігти, то нехай не їде, щоб мене кликати, нехай одразу шле телеграму.
Міс Реба вихилялася з машини, тверда лицем і вродлива. Евербі сиділа поряд неї непорушно, але все ж була вона занадто здорова, щоб її не помітити. Міс Реба сказала:
— Я не думала, що зачеплюся тут за в'язницю. Правда, може, я й того не думала, що все гладко піде. В усякому разі, Сем поставив і для мене. Я поставила півсотні для містера Бінфорда і п'ять для Мінні. Сем одержав три за два. Я — тобто ми — хочемо порівну з тобою поділитись. Тільки через оцю несподівану поїздку сьогодні вранці я не маю досить готівки...
— Не треба мені цих грошей,— сказав я.
— Я так і знала, що ти це скажеш,— зауважила вона.г+-Тож я попросила Сема поставити п'ять доларів і для тебе. Маєш, отже, сім з половиною. На ось,— вона простягнула РУКУ.
•' • ■— Не треба мені цих грошей,— повторив я.
— А що, не казав я? — озвався Сем.
— Це тому, що вони виграні?—спитала вона.— Ти це теж обіцяв?
Я не обіцяв. Може, мама про азартну гру й не подумала. Та мені зовсім і не треба було комусь таке обіцяти. Тільки я не знав, як це їй пояснити, коли воно й мені самому було не дуже ясно: що я робив це не заради грошей, що гроші тут мене найменше обходили, що як ми вже вплуталися в цю справу, я мусив іти далі, мусив довести її до кінця, обоє ми з Недом, хоча б навіть усі інші зреклися: виглядало так, наче тільки примусивши .Вихра бігти, примусивши його виграти, могли ми виправдати (не уникнути наслідків, а лише виправдати) те, що сталося перед цим. Не мав я надії зробити безневинним самий початок — тобто те, що ми з Буном цілком свідомо і спираючись на свободу власної волі вчинили там, у Джефферсоні, чотири дні тому—але хоча б не відступатися, не викручуватися, хоча б довести до кінця, що самі ж і почали. Але я не знав, як це все сказати. Тож я сказав:
— Ні. Не треба мені цих грошей.
— їдьмо вже,— втрутився Сем.— Візьми їх, щоб ми могли їхати. Ми повинні встигнути на цей поїзд. Віддаси їх Недові чи, може, тому старому, котрий дав тобі притулок сю ніч. Вони знатимуть, що з ними робити.