— Ми ще встигнемо — знову сказав Лайк.
— Я не можу, — сказав я. — Мені треба діждатись. Дядько Пошем сховав годинника, підвівсь і покликав неголосно: '
— Мер*. '
Вона була в світлиці, і я не почув ні слова. За хвильку вона підійшла до дверей:
— Я вже все зробила. — Тоді звернулася до Лайка: — Тобі я постелила в сінях. — І до мене: — Ти ляжеш на Лайковому ліжку, як і вчора.
— Навіщо я маю там лягати? — заперечив я. — Мені добре буде й з дядьком Пошемом. То мені не вадить. — Вони подивились на мене мовчки й усі з однаковим виразом. — Я опав із хазяїном не раз, і нічого, — сказав я. — Він теж хропе. То мені не вадить.
—— 3 хазяїном? — не зрозумів дядько Пошем.
•*" Це ми так мого дідуся називаємо, — пояснив я. — Він теж хропе. Але мені то не вадить.
-т— Хай і так, — мовив дядько Пошем.
Ми пішли до його кімнати. На порцеляновому абажурі його лампи було намальовано квіти, а в одному кутку на позолоченому мольберті, стояла велика картина в позолоченій рамі: портрет жінки, не дуже старої, тільки в старомодному вбранні. Ліжко було заслане яскравим укривалом з різнокольорових клаптів матерії, як Г в Лайковій кімнаті; в каміні — навіть тепер, серед травня — жарів огонь. Був тут ще стілець і крїсло-гойдалка, але я не сідав. Я просто стояв і чекав. Тоді дядько Пошем увійшов знову. На ньому була тепер нічна сорочка, і він накручував срібного годинника.
—• Роздягайся,— сказав він. Я послухався. — Мама тобі дозволяє отак спати вдома?
— Ні, добродію,— відказав я.
— В тебе немає нічого передягтись?
— Ні, добродію.
Він поклав годинника на поличку каміна, підійшов до дверей і .гукнув:
— Мері.— Вона озвалася.— Принеси чисту Лайкову сорочку.
За хвильку її рука встромилася в шпарину дверей, і дядько Пошем узяв ту сорочку.
— На,— сказав він мені. Я одягнув її.
— На сон грядущий ти молишся в ліжку чи долі навколішки?
— Навколішки— відказав я.
— То проказуй.
Я став на коліна поруч з ліжком і тихо проказав молитву. Ліжко було вже постелене. Я ліг, і дядько Пошем загасив лампу, потім ліжко знову зарипіло, і тоді — місяць тої ночі сходив дуже пізно, але в кімнаті було трохи видно — я побачив його, як він лежав горілиць, увесь чорний з білим на тлі білої подушки, білі вуса й біла борідка, руки складені на грудях.
> — Завтра вранці поїдемо до міста й побачимося з містером Хогенбеком. Коли він скаже, що тобі вже нема чого тут робити і треба їхати додому, ти поїдеш?
— Так, добродію.
— Ну то давай спати,— сказав він.
Ще ж бо до того, як він це сказав, я вже знав, що саме цього й хочу, і хочу, мабуть, іще від учора: їхати додому. Розумієш, прочуханка — річ нікому не мила, але ж часом її не уникнути, і все, що ти можеш зробити,— це тільки не здатись. Бун з Недом не здалися, і ось тепер вони там, де вони є. Але ж, може, вони не скажуть, що я здався, коли самі загадають мені вертатись додому? Може, я просто замалий, замолодий, може, я просто не здатен витримати свого тягаря, і якби вони мали замість мене когось більшого, старшого, чи хоча б спритнішого,— може, тоді б ми не програли? Ти розумієш? Це тільки з першого погляду все здавалося розважливим і слушним, навіть бездоганно, тоді як насправді воно було зовсім не таким; я хотів вернутись додому і лише не мав духу в цьому признатись, де вже там, щоб таке здійснити! Отож визнавши, нарешті, що я не тільки невдаха, а й боягуз, я мав би тепер із чистим серцем заснути, як мале дитя,— що дядько Пошем уже й зробив, хропучи легенько (це як порівняти з дідусевим хропаком). Та й це вже було пусте, якщо я завтра буду вдома і без нічого — без крадених коней, без чеснотою вражених повій, без заблудливих пульманівських кондукторів, без Неда й Буна Хогенбека в його натуральному вигляді, коли він вирвався з татових шор,— без нічого, що тривожило б мене й уві сні,— аж тут почув я чийсь голос, хтось прокричав кілька разів, перше ніж я спромігся пробудитись від сну в ясний день, залитий сонцем; дядька Пошема поруч мене вже не було, і тепер я знов почув крик знадвору:
— Е-гей! Е-гей! Лайк! Лайк! — і я схопився, скочив з ліжка, підбіг до вікна, з якого було видно подвір я перед домом. Там стояв Нед. І кінь при ньому.
Отож знов о другій годині дня ми з Маквіллі сиділи на своїх (його то вже безперечно) пручливих конях, — вчора містер Клеп так налякався, що сьогодні вирішили жеребку-ватися, хто де бігтиме, і Маквіллі виграв внутрішню стежку,— стримуючи їх, аж поки наш розпорядник і стартер (він же собачий тренер, мисливець для базару і душогубець) скомандує: "Гайда!"
Але перед цим дещо сталося. По-перше, Нед. Виглядав він погано. Він виглядав жахливо. Це було не просто недосипання — ми всі були невиспані. Проте ми з Буном ці чотири ночі від виїзду з Джефферсона-бодай хоч лежали в ліжку, тим часом як Нед трохи спав хіба тільки дві ночі, і то вкупі з конем, у найкращому разі — на сіні, одну в багажному вагоні, другу в стайні. Та й одяг його теж. Сорочка брудна, чорні штани — майже такі самі. Мені принаймні попереднього вечора Евербі випрала одіж, а Нед досі не роздягався ані разу — аж оце тепер сидів у чистому полинялому комбінезоні й джемпері дядька Пошема, поки Мері прала йому сорочку і намагалася хоч сяк-так полагодити штани; ми з ним снідали в кухні за столом, а дядько Пошем сидів і слухав.
Нед розповідав, що вже перед світанком якийсь білий — але не містер Полімес, констебль,— розбудив його, де він там спав на в'язках сіна, і наказав забрати коня й вимітатися з міста.
— Тільки тобі з Вихром, а Бунові та іншим — ні? — запитав я.— Де вони тепер?
— Там, куди ті білі їх запровадили,— відмовив Нед. — Отож я сказав: "Дуже дякую, панове білі", узяв Вихра та й...
— А чому? — урвав я його.
— Хіба тобі не однаково, чому? Все, що нам треба зараз,— це бути на старті о другій годині, виграти ті два забіги, знов дістати хазяїнів автомобіль і повернутись до Джефферсона, відки нам би й не слід було виїздити.
— Ми не можемо вертатись без Буна,— сказав я.— Якщо вони пустили тебе з Вихром, то чому його не пустили?
— Слухай-но сюди,— мовив Нед.— У нас із тобою досить клопоту з цими гонами. Ти б кінчав снідати та пішов полежав, поки я гукну тебе...