— Кого й куди тягти? — запитав Буч. — І чим тягти? ДводоЛаровим банкнотом?
Міс Реба підвелася,
— Ходімо,— звернулась вона до Евербі.— Ввечері звідси відходить поїзд до Мемфіса. Я знаю власника цього вертепу. Доведеться завтра з ним побалакати...
— Ну вже, Буче, — озвався реєстратор.
— Стривайте, місіс Бінфорд...
— Вертайся у вестибюль, Веджіле, — сказав Буч реєстраторові. — До листопада лише п'ять місяців, і кожної хвилини може прибути якийсь мільйонер з двома породистими гончаками, а там не буде нікого^ хто показав би йому, де має розписатись. Іди. Ми тут усі свої.— Реєстратор вийшов.— Тепер дорога вільна, можемо...— Буч ізнов поклав руку Евербі на плече.
— Тоді я маю до вас одну справу, — звернулася міс Реба до Буча. — Вийдімо де-небудь, щоб ми були наодинці. Я маю щось вам сказати.
— А що саме? — запитав Буч. Вона не відповіла, мовчки рушивши до дверей. — Наодинці, кажете? А певно, чом би й ні. Коли я не зумію вдовольнити наодинці гарну дівоньку, радо пущу Ласуна на своє місце.
Вони вийшли. З жіночої вітальні нам не видно було їх у коридорі, і минула хвилина, може, й трохи більше, перш ніж міс Реба повернулася, ступаючи рівно й твердо, сама вродлива і спокійна; секундою пізніше з'явився й Буч. Він мовив:
— То це так? Ми ще побачимо.
Міс Реба рівною ходою підступила до нас і дивилась, як Буч іде коридором, навіть не оглядаючись у наш бік.
— Усе гаразд? — спитала Евербі.
— Так,— відказала міс Реба.— І з тобою теж,— звернулася вона до Буна. А тоді глянула на мене: — Боже!
— Що ти йому, в чорта, зробила? — запитав Бун.
— Нічого, — відказала вона через плече, бо саме дивилась на мене. — Я думала, що знаюся на всіх бордельних проблемах... Аж поки діти сюди не вплутались. Ти привела одного,— це вже до Евербі,— що вигнав хазяїна з дому, покрав усі вставні зуби й пива на чотирнадцять доларів; а тоді, наче цього було недосить, Бун Хогенбек привів другого, котрий зводить моїх дівчат на шлях бідності й чесноти. Я йду спати, а ви...
— То так, — урвав її Бун, — але що ти йому сказала?
— Як зветься те ваше місто? — спитала міс Реба.
— Джефферсон, —відповів Бун.
— Ви, городяни з усяких там Джефферсонів та Мемфісів, з усіма своїми великоміськими ідеями, на законі ви не дуже розумієтесь. Для цього вам би треба побувати в таких селищах, як ось це. Я знаю, бо сама в такому виросла.
Він — констебль. У Джефферсоні чи Мемфісі він пробуде тиждень, і ви його там навіть не побачите. Але тут, серед людей, що його обрали (більшість — чоловік дванадцять-три-надцять, що голосували за нього, і меншість —-дев'ять, десять чи одинадцять, що цього не зробили і жалкують уже за цим, а як ні, то скоро жалкуватимуть), йому чхати на ше-
Шфа округи, і на губернатора, і на президента Сполучених татів — на всіх трьох, разом узятих. Бо він — баптист. Себто він спершу баптист, а вже потім законник. Коли він може бути баптистом і законником водночас, він буде. Але щоразу як закон лізе кудись не туди, законник знає, що' може собі дозволити й де. Кажуть, добре вмів царювати старий фараон, тоді ще один у біблійні часи, що називався Цезар,— той теж незгірше вправлявся. Але побували б вони тут, приглянулися б хоч разок до нашого констебля з Арканзасу, Міссісіпі або Теннессі!
— Але звідки ти знала, хто він такий? — спитала Евербі. — Звідки ти взагалі знала, що тут такий є?
— Такі всюди є. Хіба я тобі не казала, що моє дитинство пройшло в отакій дірі, як ця, що я там жила, поки терпцю стало? Мені не треба знати, хто він такий. Досить, щоб цей лобур знав, що я знаю, з якої він братії. Я йду...
— То так, але що ж ти йому сказала? —не вдовольнявся Бун. — Може, воно мені придалося б.
— Нічого, кажу ж тобі, — відмовила міс Реба. — Якби я досі не навчилась давати раду цим огирям, що одною рукою за свою бляшку держаться, а другу в ширіньку запускають, то давно б уже з торбами пішла. Я сказала йому, що коли ще раз побачу тут його мармизу сьогодні ввечері, то пошлю цього телепня готельного розбудити тутешнього констебля й доповісти йому, що помічник шерифа з Гардвіка саме заскочив двох мемфіських проституток у пошемському готелі. Я йду спати і вам те саме раджу. Ходім, Коррі. Я обстоювала твою зневажену цноту перед цим готельним клерком, тож ти остерігайсь бодай уже на очах у нього.
Вони вийшли. Тоді Бун теж вийшов — мабуть, до парадних дверей, пересвідчитись, що й справді вже немає Бучевої брички. Аж тут раптом спала на мене Евербі, така здорова, здорова дівчина, й зашепотіла хутко:
— В тебе нічого немає з собою, правда? Одежі на змінку? Ти все в тій самій, відколи з дому.
— А що з цією не гаразд? — запитав я.
— Я хочу її випрати, — сказала вона. — Твою білизну, шкарпетки, сорочку. І оту шкарпетку, що в ній верхи їздив. Ходи скинеш це все. .
— Але ж мені нема в що перевдягтись.
— То нічого. Ти~можеш лягати. Все буде готове на ранок. Ходи.
Вона стояла за дверима, поки я роздягався й просував їй крізь шпарину в дверях сорочку, білизну, шкарпетки, і ту "верхову" шкарпетку, тоді сказала мені "На добраніч", і я зачинив двері й ліг на ліжко; і все-таки щось лишилось недо-кінчене, чого ми ще не зробили, чому не вділили уваги: пильна, сувора, завзята змова пошепки, таємна передгонова нарада про завтрашню стратегію. Аж урешті я збагнув, що, відверто кажучи, ніякої стратегії ми зовсім і .не маємо, що нам нема чого планувати й нема кому. Кінь, що невідомо чий (хіба що Нед справді-таки це знає), якщо взагалі хтось на нього має права; кінь, про минуле якого ми знаємо тільки те, що він кожного разу пробігав дистанцію саме впору, аби бути другим; кінь, якого завтра маємо виставити на гони, що відбудуться невідомо де, проти коня, що його ніхто з нас ніколи не бачив і що саме існування його (як на нас) треба брати на віру. Аж урешті я збагнув, що з усіх людських справ кінські гони і люди, зацікавлені в них, чи до них причетні, якнайбільшою мірою суть у руках божих. Тоді ввійшов Бун; я вже був у ліжку й засинав.
— Куди це ти подів свою одежу? — запитав він.
— Евербі взяла випрати, — відповів я.
Він уже скинув штани й черевики і простягав руку загасити світло, а тепер нараз застиг нерухомо.