Бун подивився на мене.
— Ну-ну. Як то казав містер Бінфорд учора ввечері? Чи це не свіжий кабанчик об'явився в цій баюрі. Аж воно ще не кабанчик, а тільки порося. Себто так я досі думав.
— Ради бога, Буне,—.мовила Евербі. Саме так: "Ради бога, Буне".
— Візьми і його з собою, і забирайтесь під три чорти до тої твоєї різниці, відки тобі було б і не виходити! — розходився Бун.
Цим разом вона не відповіла нічого, просто стояла собі, трохи опустивши очі,— здорова дівчина, якій і мовчазність була до лиця. Потім обернулась і пішла геть.
— Може, я й заберуся,— сказав я.— Прямо додому. На коня Нед знайшов когось іншого, а тобі зовсім байдуже, що от люди пробують нам допомогти.
Він зиркнув на мене, так гостро, — це тривало, може, секунду.
— Гаразд уже, — повів тоді й кинувся швидко наздоганяти Евербі. — Кажу, гаразд уже! — це вже до неї. — Ну, то як?
— Гаразд, — відказала вона.
— Я вийду до найближчого поїзда. Якщо тебе не буде, вийду до другого й третього... Гаразд?
— Гаразд, — відказала вона і рушила далі.
— Ручуся, що ніхто з вас не здогадався принести мою валізку, — заявив Нед.
— Що? — здивувався Бун.
— А де вона? — опитав я.
— У кухні, де я й поклав її, — відповів Нед. — Та золото-зуба чорнявка знає.
— Міс Коррі привезе її ввечері, — сказав я. — Ходімо. Ми підійшли до станції, Бун купив нам усім квитки, і ми
вийшли на перон, де пасажири вже сідали в поїзд. Далі попереду виднів багажний вагон. Біля відсунених його дверей стояли Сем, кондуктор і ще якихось двоє, один з них чи не машиніст. Розумієш? Не якийсь там випадковий сигнальник, вільний від служби, але справжня поїздова бригада. '— Сьогодні вже на перегони? — спитав кондуктор.
— Завтра, — відповів Бун.
— Але перше треба ще його довезти, — мовив кондуктор, дивлячись на годинника.— Хто з ним поїде?
— Я,— сказав Нед.— Ось тільки якого ящика абощо знайду, щоб залізти.
— Давай ногу, — зголосився Сем. Нед зігнув коліно, і Сем підкинув його до вагона. — Побачимося завтра в Пошемі.
— Я думав, що ти їдеш до Вашінгтона, — зауважив Бун.
— Хто, я? Це поїзд туди їде. Я повернуся з Чатануги вночі тим, що о другій дев'ять, і завтра вранці знов буду в Пошемі. Я б і зараз поїхав з вами і сів у Пошемі на нічний
0 другій вісім, але ж треба трохи поспати. Зрештою, ви й без мене тим часом обійдетесь. Досить вам Неда.
Цього й ми з Буном потребували — тобто трохи поспати.
1 ми таки поспали, аж поки розбудив нас кондуктор, і в перших проблисках світання зійшли на посилану жужелицею землю станції Пошем, і дивились, як паровоз підтягнув багажного вагона й поставив цього разу прямісінько перед платформою (тут був такий похилий поміст вантажити худобу), а тоді забрав решту поїздової валки і помчав далі, вистукуючи кожним вагоном на перехресті з колією, що вела на південь до Джефферсона. Потім утрьох ми розібрали бокс, Нед вивів коня з вагона, і тут, звісно, враз, мов із-під землі, об'явився приємний на вигляд негритянський хлопець років дев'ятнадцяти, — він став під помостом і промовив:
— Добридень, містере Маккасліне.
— Це ти, синку? — запитав Нед. — То куди нам?
Отож ми покинули Буна цим разом — йому тепер належалась роль рушія, діяльної сили: він мав знайти нічліг для всіх нас — не тільки для себе й для мене, а для Отіса та Евербі, коли вони приїдуть увечері; мав відшукати чоловіка, котрого навіть Нед не знав на ім'я і котрий — знову ж таки із слів Неда — був власником другого коня, а тоді намовити його, щоб виставив свого коня на перегони — аби один витвір
Недової уяви зійшовся з другим, — на гіпотетичні перегони, які були в майбутньому і, отже, ще не існували, з конем, що його той уже двічі побив (і це так само лише Нед твердив, тобто це був третій витвір його;уяви), на перегони, внаслідок яких Нед сподівався повернути1 дідусів автомобіль; причому Бун мусив усе це зробити так, щоб не наразитись на пряме запитання, чий же насправді наш кінь.
Ми — тобто Нед, той хлопець і я — вже вийшли з міста, що в ті дні небагато забирало часу,— власне Пошем був тоді сільцем: дві-три крамниці на перехресті залізниць, станція, похилий поміст вантажити худобу, склад, платформа для пак з бавовною. Хоча дещо з того й досі не змінилося, як от цей здоровезний недоладний багатобалконовий і багатоповерховий пароплавно-готичний готель, де кожного лютого збиралися на два тижні ревні аматори мисливського спорту в комбінезонах, професійні тренувальники лягавих собак, і власники їх, мільйонери з Півночі (в 1933 році одного.вечора я сам чув у холі готелю, як Горес ЛІТА *, що над його фірмою в Огайо — як, зрештою, і над усіма іншими — завис да-моклів меч, коли федеральна влада збиралася позакривати банки, — як він відмовився взяти п'ять тисяч доларів за Мері Монтроуз); так само й Поль Рейні*, котрий настільки любив наш край — чи бодай наших ведмедів, оленів та пум,— що на частину уолл-стрітівських грошей придбав шмат землі в Міссісіпі, де полював із друзями,— гончаки то був його найперший інтерес, через що він і повіз до Африки зграю своїх тренованих на ведмедя собак, щоб подивитись, як вони підуть на лева, або ж навпаки, як лев піде на них.
— Цей білий хлопчина засне дорогою,— сказав молодий негр.— Хіба у вас нема сідла?
Але я ще не хотів засинати, я мусив перше дізнатися, спитати:
— Я й не думав, що ти когось тут знаєш, а тим паче, що їх попередив про наш приїзд.
Нед мовчки йшов далі, наче я й не озивався. Перегодом він кинув через плече:
— То ти хоч знати, як воно сталося? — і йшов далі. А тоді: — Ми з дідом цього хлопця масони.
— А чого ти так тихенько?—здивувався я.—Хазяїн он теж масон, але він ніколи з тим не криється.
— 'Це воно само собою вийшло,— пояснив Нед.— Але ж і справді: пощо тоді й ложа, коли це не таємниця для сторонніх? Та й як ти вбережеш таємницю, коли не вважатимеш її за таємницю?
— Але як ти сповістив його?—запитав я.
— Я "скажу тобі одну річ, — мовив Нед. — Якщо тобі треба буде колись щось зробити, і зробити швидко й тихо, так, щоб запевне й без усякого там верзякання й патякання, то знайди когось такого, як от містер Сем Колдуел, і доручи справу йому. Затям це собі. В нас, у Джефферсоні, він би здорово знадобився. Там цілий гурт Семів Колдуелів не завадив би.