І кінь рушив з місця, Бун і Сем за ним, притискаючи йому до задніх ніг дубця, наче мотузяну петлю; передні ноги його вже стали на твердий поміст, тоді останній відчайдушний ривок — і поміст лунко застукотів, ніби то був простий дерев'яний місток.
— Щоб загнати його в вагон, цього дубця буде замало, та й ляскання хлопцевого теж,— зауважив Сем.
— Нам треба того лома, щоб загнати його,— сказав Нед.— То вже принесли? — Лом був тут.— Одірвіть-но цю кладку,— скомандував Нед.
— Стривай, а то ж навіщо? — похопився Сем.
— Щоб він увійшов по ній до вагона,— пояснив Нед.— Він до неї вже призвичаївся і побачив, що по той бік нема нічого, що могло б його вдарити чи налякати.
— Але він ще не нюхав, який воно всередині багажний вагон,— мовив Сем.— Оце буде клопіт.
Проте Нед мав слушність. Та й ми задалеко вже зайшли, щоб зупинятись перед будь-чим, навіть якби Нед скомандував нам повалити дві стіни складу, аби спростити коневі дорогу. Отож Бун і той залізничник одірвали покіт від помосту.
— Достолиха! — вигукнув Сем.— Не можете тихіш?
— А хіба ви не з нами? — здивувався Нед.— Либонь же, ви маєте якийсь пожиток із цих мідяних ґудзиків, чи вони тільки для параду?
Довелося нам усім прикластися, не виключаючи й міс Коррі, щоб підняти покіт на поміст, перенести його й перекинути як місток між помостом та ; чорним отвором відчинених дверей вагона. Потім. Нед підвів коня, і я відразу зрозумів, що мав на думці-Сем. Цей кінь і справді ніколи ще не . нюхав порожнього багажного вагона, зате, на відміну від,марної людської істоти, міг бачити в темному його нутрі. Пам'ятаю, я подумав тоді: "Тепер, зірвавши покіт, ми не зможемо коня навіть на землю спустити, доки не застукає нас тут світанок". Але нічого такого не сталося. Тобто й зовсім нічого не сталося. Тобто я не знаю, що сталося, і ніхто з нас не знає. Нед підводив коня (його копита стукотіли голосно й лунко по дошках помосту) до краю покоту, що зробився тепер містком; Нед став на цьому містку в самих дверях, промовляючи — до коня, посмикуючи легенько за повіддя, аж поки кінь поставив одну ногу на місток, і я не знаю, що думав у ту мить; хвильку перед тим я був певен, що зібрати всіх людей з Мемфіса, і то не вистачило б, щоб запровадити його в це чорне війстя; зараз же по тому я сподівався такого самого, як перед покотом, ривка і скоку, і кінь опиниться у вагоні; та раптом кінь підняв ногу й відступив назад на поміст, і вони з Недом втупилися один в одного, завмерши, мов на живій картині. Я почув, як Нед перевів подих, один раз. "Ви всі трохи одступіться до стіни",— сказав він. Ми так і зробили. Я не знаю, що Нед вчинив потім. Я тільки побачив, як він одною рукою тримає повіддя, а другою торкається коня, погладжує його морду. Тоді він ступив у глиб загона й зник; повіддя натяглеся, але тільки Недів голос почувся зсередини:
— Ходи, синку. Воно тут у мене.
— Щоб тебе чорти взяли!—сказав Сем. Бо було вже по всьому. Хисткий місток зацокотів злегка, печерна чорнота всередині вагона відлупила удари копит, і тільки. Ми внесли ліхтаря; очі коневі холодно блиснули й зникли в кутку, там, де вони, кінь і Нед, стояли вдвох.
— Де оті дошки й цвяхи, що ви казали? — запитав Нед Сема.— Тягніть сюди курячу кладку, вже буде готова стіна.
— Хай тобі чорті — озвався Сем.— Заждіть-но!
— Ті, хто прийде сюди завтра вранці, побачать, що зник цілий вагон,— сказав Нед,— і їм уже не буде коли морочити собі голови, де поділася саморобна драбина з чийогось курника.
Отож знову ми всі, за винятком Неда,— включаючи міс Коррі,— внесли вкрадений покіт у вагон, поставили його сторч і так підтримували, поки Бун, Сем та залізничник
(дошки й цвяхи Сем мав уже готові) будували бокс, відділяючи коневі куток вагона. І ще не встиг Нед і нагадати, як Сем уже приніс відро води, скриньку з вівсом і навіть добру в'язку сіна. Ми всі поставали поодаль, вслухаючись у задоволене хрумкання коня.
— Він уже однаково що в Посемі,— мовив Нед.
— Ви б собі краще побажали, щоб він уже перетяв перший ту фінішну лінію позавтра,— сказав Сем.— Котра година?,— Тоді повів далі:—Повернуло на першу. Поїзд о четвертій, отже, не завадило б трохи поспати.— Тепер він говорив до Буна:— Ви й Нед, звичайно, захочете лишитись тут із своїм конем, через те я й приніс такий оберемок сіна. Тож укладайтеся, а я відведу Коррі та хлопців додому, і ми зустрінемось тут о...
— Ти кажеш,— перепинив його Бун голосом не так різким, як холодним і понурим,— кажеш, ми зустрінемось тут о четвертій. Якщо ти не проспиш, то, може, й побачимось.— Він обернувся:—Ходім, Коррі.
— То ти збираєшся покинути хазяїнів автомобіль, чи то хазяїнового коня, чи то пак цього коня, хоч би там чий він, щоб його глядів самий лиш цей кольоровий парубок?—здивувався Сем.
— Ні,— відказав Бун.— Я передав коня залізниці. В мене є на те багажна квитанція. Може, ти тільки позичив цю форму, щоб забивати баки жінкам та дітлахам, але поки —ти в ній, не показуй, що ця квитанція фальшива, бо твоєму начальству таке може не сподобатись.
— Буне! — шарпнула його міс Коррі.— Я ні з ким не йду додому! Ходім, Лусьєсе, ти й Отіс.
— То нічого,— не образився Сем.— Ми забуваємо, що Бун мусив аж півроку впрівати на тій бавовниковій плантації чи де там, щоб переспати одну ніч на Каталпа-стріті. Ідіть усі. Побачимось, коли буде поїзд.
— Ти не можеш бодай подякувати?—дорікнула Бунові міс Коррі.
— А певно,— відказав Бун.— Кому це? Коневі?
— Хоча б Недові,— озвався Сем. А тоді звернувся до Неда:— Лишатись мені з тобою?
— Нам і вдвох тут буде добре,— відказав Нед.— Як ви теж підете, то, може, воно трохи втихне, і чоловік зможе хоч трохи заснути. Шкода тільки, що я не подумав завчасу..
— Але я подумав,— урвав його Сем.— Де друге відро, Чарлі?
Залізничник — стрілочник, чи хто він там був,— мав і його під рукою; воно стояло в тому самому кутку вагона, де були дошки, цвяхи, інструмент та корм коневі, і містило добрий шмат хліба з шинкою та дві пляшки, в одній кварта води, а в другій пінта віскі.
— Ось маєш,— промовив Сем.у-Тут і сніданок.
— Ну й ну,— сказав Нед.— Як вас на ім'я, пане білий?
— Сем Колдуел,— відповів Сем.