• — Віслюків? — перепитав Нед.— Аякже, вони теж мають віслюків. Хіба тут, у Мемфісі, не треба мулів так само, як і деінде?
— Віслюків грабовитих,— пояснив Отіс.— Котрі з грішми. З гаманами. Оце як подумаю, скільки часу змарнував я там, в Арканзасі, поки розповіли мені про Мемфіс. Отой зуб. Скільки він коштує, як ти гадаєш? Коли б вона так прийшла до банку, виклала зуба їм на прилавок і сказала: "Розміняйте його мені на гроші"?
— Еге ж,— мовив Нед.— Пам'ятаю, там у Джефферсоні теж був один такий хлопчина, що лише й марив грішми. Знаєш, де він тепер?
— Тут, у Мемфісі, коли хоч трошки в нього варить,— відказав Отіс.
— Ні, він так далеко не дійшов. Найдалі він зміг дістатись — це до каторжної тюрми штату в Парчмені. Ти теж, либонь, туди доберешся, коли не придержиш свого розгону.
— Але не завтра,— відказав Отіс.— І, мабуть, ще й не післязавтра. А хай тобі трясця, тут жоден гемонський поліцай так не пройде, щоб йому не тицьнули в руку пляшки пива, яблука чи жмені арахісу, перш ніж він рота розтулить попросити! А ще ж вісімдесят п'ять центів,— вони дали їх мені вчора, бо я надимав їм піанолу до танців, і цей сучий син сьогодні відібрав їх у мене. Я б їм задарма надимав, якби ненароком не помітив, що вони хочуть мені заплатити: Якби я бодай на хвильку вийшов тоді з кімнати, то міг би й проґавити. А якби мене не було там, вони б комусь іншому дали, хто під руку трапився. Тямиш, до чого це я? Часом як подумаєш про це, то так і кортить плюнути на все й покинути.
— Що покинути? — спитав Нед.— І прщо?
— Просто покинути. Коли я думаю про всі ці роки, що я збавив на тій гемонській фермі в Арканзасі, тоді як ось через річку тобі Мемфіс, а я нічого того не знав! Оце якби в чотири чи п'ять років я взнав те, що відкрив тільки торік! Як. подумаю часом, то так би плюнув на все та й покинув. Проте, мабуть, не кину. Думаю, я своє ще надолужу. Скільки ви гадаєте варобити на цьому коні?
— Не суши собі ним голови, хлопче,— відказав Нед.— Усе, що тобі треба надолужити, так це дорогу назад, звідки ти прийшов, та вкластися спати.— Нед навіть зупинивсь і трохи обернувся.— Знайдеш дорогу назад?
— Там нічого не зробиш,— заявив Отіс.— Я вже пробував. Вони занадто стережуться. Це не' те, що в Арканзасі, коли тітка Коррі була ще в тітки Фітті і я зробив собі вічко. х.Якщо ти проміняв на коня автомобіль, то, певно, розраховував на добрі дві сотні...
Цього разу Нед обернувся вже повністю. Отіс шарпнувся вбік і вилаяв Неда, обізвав його чорномазим — від цього тато й дідусь застерігали мене так давно, що я навіть не пам'ятаю, коли саме, а тільки знаю, що порядна людина, звертаючись до будь-кого, ніколи не згадує його раси чи віри.
— Ходімо,— озвавсь я.— їх уже ледь видно.
Вони й справді були вже за два квартали попереду' й саме повертали. Ми побігли, трухцем, Нед також, і тільки наздогнали їх, як побачили перед собою станцію і Сема, що звертався до якогось чоловіка в заяложеній спецівці, з ліхтарем у руці,— чи не стрілочника, в усякому разі залізничника.
— Знаєш, що я думаю? — сказав Нед.— Чи можеш ти уявити, щоб поліція висилала нам назустріч чоловіка з ліхтарем показати дорогу?
А ти теж — чи ти знаєш, що я думаю? Усі ті (я кажу про вкраденого коня для перегонів), хто служить Чесноті, працюють одиноко й самотужки, в холодній порожняві людської стриманості, тоді як віддайся-но ти Нечесноті, і довкіл аж зароїться від охочих стати тобі в пригоді. Здається, Сем пробував .умовити міс Коррі, щоб вона разом з Отісом і мною почекала на станції, поки вони знайдуть багажний вагон та заведуть туди коня; вій навіть самохіть запропонував, щоб і Бун лишився тут і заступив нас своєю силою, віком та статтю,— доводячи тим самим, що в цьому поліандричному конфлікті принаймні його, Семова, сторона приязна й миролюбна. Проте міс Коррі не пристала на це, говорячи від імені всіх нас. Отож ми звернули, пішли за ліхтарем до хвіртки і опинились у лабіринті вантажних помостів та колій. Нед мусив вийти наперед, узяти повіддя й заспокоїти коня, і ми рушили далі в атмосфері теплого кінського поту, просякнутого амоніаком (ти, мабуть, ніколи ще не чув, яким духом відгонить від наполоханого коня?), і одноманітного Недового буркоту, зверненого до коня, і цей запах і буркіт — гусли, тужавіли й набиралися сили між обрисів неосвітлених багажних та пасажирських вагонів, серед зелено-червоних поблисків стрілок,— і нарешті вийшли звідти і стежкою, всипаною жужелицею, подалися вздовж під'їзної колії до великого темного складу з вантажним помостом перед ним. Тут теж стояв багажний вагон, а поміж ним і найближчим виступом помосту пролягало футів двадцять п'ять освітленого місяцем (так, нас тепер освітлював місяць. Тепер, коли не стало вуличних і станційних ліхтарів, ми,— я, в усякому разі,— помітили це) простору — неабиякий скік навіть для натренованого коня, а що вже говорити про цього трилітка, що знав лише біг на рівній місцевості, та й тим бігом (як свідчив Нед) не дуже морочив собі голови. Сем тихо кляв цілу станційну обслугу: стрілочників, сортувальників, касирів — геть усіх.
— Я піду по кукавку,— сказав чоловік з ліхтарем.
— Не треба нам ніякої кукавки, хоч би й як вона кукала,— запротестував Нед.— Що нам треба, так це пересунути або поміст, або вагон.
— Він має на увазі маневровий паровоз,— пояснив Сем Недові.— Ні,— сказав він чоловікові з ліхтарем.— Я цього й сподівався. Для маневровиків двадцять п'ять футів туди-сюди нічого не важить. Через те я й казав тобі взяти ключа від секційного складу. Принеси ломи. Може, містер Бун тобі підсобить.
— А чого ти сам не підеш? — роздратовано мовив Бун.— Це ж твоя залізниця. Я тут чужий.
— То чого ти не забереш хлопців та не підеш додому спати, коли всяка чужина тебе так лякає? — озвалася міс Коррі.
— А чого ти сама не забереш їх? — огризнувся Бун.— Цей твій давній любар казав же тобі, що й без тебе тут обійдуться.
— Я піду з ним по ті ломи,— сказала міс Коррі Сомові.— Ти наглянеш за хлопцями?
— Та гаразд уже, гаразд,— утишився Бун.— Робім що-небудь, на милість божу. Поїзд прибуде о четвертій чи п'ятій, а ми все торгуватимемось, хто перший до юшки допався. Де цей твій струмент, парубче?