— А ти теж! — крикнула міс Коррі, вже до міс Реби.— Ти теж не краща. На очах у цих,..
— Но-но-но, спокійно,— сказав містер Бінфорд.— Один з них не може дістати пива, другий не п'є його,— то, може, вони обоє прибули сюди витонченості й знань набувати? Ну, то трохи їх уже й набули. Оце ж вони довідалися, що "повія" і "сучий син" слова, яких не можна не подумавши казати, бо рикошетом по тобі ж самому вдарять.
—< А таки правда, містере Бінфорде,— докинув Бун.
— І щоб мене повісили, коли в цій баюрі не об'явився ще один кабанчик,— мовив містер Бінфорд.— І то здоровий. Прокиньтеся-но, міс Ребо, поки гості не померли зі спраги.
Міс Реба налила віскі, а рука її так тремтіла, аж пляшка об чарки подзенькувала, і вона все приказувала гострим і диким шепотом: "Сучий син. Сучий син. Сучий син".
— Це вже краще,— заявив містер Бінфорд.—' Нехай буде мир у цім домі. Випиймо з такої нагоди.— Він підніс чарку й почав:—Леді й джентльмени...— Коли це хтось, чи не Мінні, сіпнула за ручного дзвоника десь у глибині будинку. Містер Бінфорд підвівся.— А оце й зовсім добре,-
мовив він.—1 Вносить щось свіженьке. Додає нам витонченості й знань, що ось. рот можна якось краще використати, аніж перепускати через нього свої думки.
Ми рушили до їдальні, не дуже поспішаючи, містер Бінфорд вів перед. Знову почувся тупіт ніг, і то хапливий. Двоє нових паній, чи дівчат — тобто одна з них ще була дівчина,— в поспіху збігли сходами," по дорозі защібаючись, одна в червоній сукні, друга в рожевій, обидві трохи за-сапані.
— Ми поспішали як тільки могли,— хутко промовила одна з них до містера Бінфорда.— Ми не спізнилися.
— То й добре,— сказав містер Бінфорд.— Сьогодні мені спізнення не дуже до вподоби.
Ми ввійшли до їдальні. Місць за столом було більш ніж досить, навіть коли рахувати Отіса й мене. Мінні ще вносила страви, все холодне — смажені курчата, коржики, городину, що лишилася з обіду,— але не для містера Бінфорда. У нього вечеря була гаряча: біля його місця стояла не тарілка, а цілий полумисок яловичини, присмаченої цибулею. (Ти бачиш, наскільки містер Бінфорд випередив свій час? Він уже був республіканець. Я не маю на думці: республіканець 1905 року, бо мені невідомо, як він ставився до теннесійської проблеми і чи виробив він узагалі своє до неї ставлення,— я маю на думці: республіканець 1961 року. Навіть більше: він був консерватор. Бо так: республіканець — це той, хто сам збив собі маєток; ліберал — це той, хто успадкував маєток; демократ — це босоногий ліберал у перегонах— на нерівній місцевості; консерватор — це республіканець, що навчився читати й писати). Ми всі посідали, двоє нових паній також. Перед тим я вже стільки назнайо-мився, що не міг далі запам'ятовувати імен, і махнув на це рукою; та й цих двох я лише раз і бачив. Почали їсти. Яловичина містера Бінфорда, може, тому й пахла надзвичайно, що решта їжі геть випахлася ще в обід. Тоді одна з двох нових паній — та, що вже не була дівчина,— промовила:
— Чи ми, містере Бінфорде...
Друга, котра ще дівчина^ теж перестала їсти.
— Чи ви що? — перепитав містер Бінфорд.'
— Ви знаєте що,— мовила дівчина, мало не плачучи.— Міс Ребо,— звернулася вона,— ви ж знаєте, ми силкуємось як тільки мога... Не робимо зайвого галасу, ніякої музики в неділю, як то в інших місцях, завше прицитькуємо своїх клієнтів, коли вони хочуть трошки голосніш забавитись... Але якщо ми не сидимо тут за столом на своїх місцях, коли він устромляє носа в двері, наступної суботи нам доводиться вкидати двадцять п'ять центів до тієї клятої скриньки...
— Такі правила в цьому домі,— заявив містер Бінфорд.— Дім без правил — це не дім. Морока з вами, повійницями, полягає в тому, що деколи вам треба вести себе, як дамам, а ви не знаєте як. От я вас цього й навчаю.
— Ви не повинні так до мене звертатись! — вигукнула старша.
— Гаразд, гляньмо з протилежного боку,— сказав містер Бінфорд.— Морока з вами, дамами, полягає в тому, що ви не знаєте, як на часину перестати бути повійницями.
Старша встала. З нею так само щось було не гаразд. І не вік тут важив, як у бабусі,— зовсім ні. Вона просто була самотня. їй просто тут не личило, їй не треба було сюди потрапляти. Ні, не те. Ніхто не повинен бути самотній аж такою мірою, ніхто й ніколи. Вона сказала:
— Перепрошую, міс Ребо. Я вибираюся. Сьогодні ж.
— Куди? — запитав містер Бінфорд.— Через дорогу до Берді Вотс? Може, цим разом вона дозволить тобі забрати твою валізу, коли ще її не продала.
— Міс Ребо,— тихо промовила старша.— Міс Ребо.
— Гаразд уже,— квапливо відказала міс Реба.— Сідай і їж свою вечерю, нікуди ти не підеш. Так,— мовила вона,— я теж люблю мир. Тим-то я скажу ще одну річ, і облишимо цю справу.— Тепер вона повернулася до містера Бінфорда, що сидів на чільному місці за столом:— Що це в біса з тобою сталося? Який ґедзь вкусив тебе сьогодні, що ти такий уїдливий?
— Нічого не сталося,— відказав містер Бінфорд.
— Авжеж,— раптом'устряв Отіс.— Що ж би там могло статись, коли він не хотів навіть бігти.
Всі здригнулися, наче від електричного струму; міс Реба застигла з розкритим ротом, не донісши до нього виделки. Я ще не розумів, про що йдеться, але всі інші, і Бун теж, розуміли. За хвильку й мені стало ясно.
— Хто не хотів бігти? — запитала міс Реба.
— Кінь,— відповів Отіс.— Кінь з бігунцями, на якого ми ставили в перегонах. Авжеж, містере Бінфорде?
Тиша вже не тільки наелектризувалася,— вона застигла, наче шоком вражена, наче струмом паралізована. Пам'ятаєш, я тобі казав, що в Отісі було щось лихе? Проте я й досі гадаю, що справа полягала не в тому,— принаймні не лише в тому. Та хоч би там як, а міс Реба все ще боролася. Жінки-бо чудові! Вони ладні витерпіти все на світі, бо досить мудрі, щоб знати, що нема іншої ради на клопіт і торе, як пройти через них наскрізь. Я гадаю, це не тільки тому, що вони відмахуються від фізичного болю, не ставлячись до нього серйозно, а й тому, що вони не бачать нічого ганебного в можливості поразки. Міс Реба не припинила боротьби, навіть тоді.
— Кінські перегони,— сказала вона.— У звіринці? В Овертон-парку ?
— Не в Овертон-парку,— відповів Отіс.— На іподромі. В трамваї ми зустріли одного чоловіка, і він знав, який кінь має виграти, отож ми передумали їхати до Овертон-парку. Тільки він не виграв, авжеж,, містере Бінфорде? Але й тоді однаково ми не програли стільки, як той чоловік, навіть сорока доларів не програли, бо містер Бінфорд дав мені з них двадцять п'ять центів, щоб я не розбазікав. Тільки що. все одно ці мої двадцять п'ять центів теж пропали в тій халепі з пивом, що оце розповідав містер Бінфорд. Авжеж-бо, містере Бінфорде?