— Оце, бач, як знахідка...— почав він.
— Заткни пельку! — люто прошепотів Бун.— Цить! Ані писни.— Він говорив, ледь стримуючи злість, що наростала в ньому, підпирав жердиною машину й витягав блок, колючий дріт, сокиру та лопату. Тричі він проказав: "Сучий син". Тоді звернувся до мене:—Ти теж.
— Я? — перепитав я.
— Але ж гляньте на цих мулів,— не вгамовувався Нед.— У нього навіть ланцюг причеплено до стельваги...
— Ти не чув, що я казав заткнути пельку? — сказав Бун тим самим лютим шепотом, хоч уже цілком ґречно.— Перепрошую, коли я не досить ясно висловивсь. Я маю на думці, щоб ти заткнув пельку.
— Тільки пощо йому тут цей плуг? — дивувався Нед.— І в болоті аж по самі чепіги. Так наче він... Чи ви хтіли сказати, що він приходить сюди з цим запрягом і переорює землю, аби болото не переводилось?
У Буна були в руках лопата, сокира, блок — усе разом. На мить я подумав, що він уперіщить Неда чимось одним або й усім цим купно. Я поспішив сказати:
— Ти хочеш, щоб я...
— Авжеж,— відказав Бун.— Всі ми муситимемо докласти рук. Ми, тобто я й містер Вордвін, мали трохи клопоту з ним торік. Цього разу нам треба якось самим...
— Скільки ви заплатили йому торік, що витяг вас із болота? — запитав Нед.
— Два долари,— відповів Бун.—...отож можеш і зовсім скинути штани, і сорочку теж. Тут це нікому не вадитиме...
— Два долари? — вразився Нед.— То куди там той бавовник! Він може собі тут сидіти в затінку й господарювати, навіть з місця не сходячи. Оце коли б мені хазяїн дав шмат багниська на дорозії
— Авжеж-бо,— сказав Бун.— А тим часом наламаєш собі руку.— Він дав Недові блок і скількись там колючого дроту.— Тягни це он до тої верби, до тої здорової, і добре прикріпи.
Нед, розсновуючн дріт, блок відніс до дерева. Я скинув штани й черевики і ступив у багнюку. Було приємно й прохолодно. Може, й Бун відчував те саме. А може, він — та й Нед теж — відчував просто полегкість, звільнення, що' вже не мусить марнувати часу, намагаючись не забрьохатись. Та хоч би там як, а відтепер він любісінько собі нехтував багнюку, присідав у неї і приказував тихо раз у раз "сучий син", незграбно зачіпляючи другий кінець дроту за гак спереду машини.
—• Оно,— сказав він мені,— приволочи лиш відтіля трохи галуззя.— І, читаючи мої думки, додав:— Я теж не знаю, відки воно там узялося. Може, він сам його накладає людям напохваті — хай, мовляв, знають, що не задурно йому два долари дістаються.
Отож я приволік хмизу — і галуззя, й пруття — у багнюку перед машиною, в той час як Бун з Недом натягли дріт ї підготували все; тоді Нед ї я стали при блоку, а Бун позад машини, знов із своєю жердиною-підвагою
— У вас легка робота,— сказав він нам.— Маєте тільки підхопити й натягнути дріт, коли я підважу. Ну гаразд,— мовив він.— Починаймо.
Все це скидалося на сон. Не на кошмар, а просто .на сон: мирне, супокійне, самітне, відлюдне, мало не первісне тло липучого намулу, й слизоти, й незайманих заростей, і палу, на якому навіть ці мули,— мирно відмахуючись від сили-силенної безмежно малих невидимих створінь, що становили, власне, те повітря, в якому ми рухались і яким дихали,— не тільки не були чимось чужорідним, а навпаки, становили щось напрочуд йому притаманне, як біологічні глухі кути, і саме через це вони здавалися віджилими істотами, ще й не встигши народитись; автомобіль — дорога й непотрібна механічна іграшка, потужністю й силою рівна десяткові коней, а проте безпорадна й немічна в цьому трохи не дитинному стиску кількох дюймів тимчасово з'єднаних між собою двох лагідних і миролюбних стихій, землі й води, з якими навіть найутліші утвори і сполуки, призначені для руху, а вироблені давніми й невигадливими способами, легко давали собі раду впродовж безлічі поколінь; троє нас, троє розчахнутих, однакових і тепер нерозрізненних створінь кольору багнюки, які зав'язли в смертельній боротьбі, що її поступ — коли й був такий — вимірювався жалюгідними дюймами, слизькими, наче льодовики. І весь цей час чоловік той сидів на веранді на плетеному стільці, стежачи за нами, як ми з Недом напиналися з усіх сил, виборюючи кожен дюйм на дроті, тепер так облиплому багнюкою, що ледве його можна було й удержати, а позаду героїчно, мов титан, змагався Бун, підсовуючи жердину під автомобіль, підважуючи його й посуваючи наперед. Раз він зупинився, відкинув геть жердину, нахилившись, ухопив машину руками і аж на фут чи два попхнув її вперед, так, наче це була якась тачка. Жодна людина не спромоглася б на таке. Та й не повинна б спромагатись. Я сказав це нарешті. Я перестав тягти й сказав, захеканий:
— Ні. Ми не можемо. Просто не можемо.
А Бун на це пригаслим голосом, тихим і лагідним, як любовний шепіт:
— Відійди тоді з дороги, щоб я не наїхав.
— Ні,— сказав я. Ковзаючи й спотикаючись, я ступив до нього.— Ні. Ти надвередишся.
— Я не втомився,— відказав Бун спокійно і сухо.— Я тільки-но розворушився. Але ви з Недом можете передихнути. І поки ти відпочиватимеш, приволочи сюди ще трохи гілляччя...
— Ні,— сказав я.— Ні. Он він їде. Хочеш, щоб він це побачив?
Бо ми вже могли й чути, і бачити його — чвакання і кляскіт мулячих копит, коли мули обережно ступали собі край багниська, ланцюги побрязкували мало не мелодійно, чоловік сидів верхи на мулі і другого мула вів за віжки, черевики його, зв'язані докупи шнурівкою, звисали з кілочків на одному хомуті, а стельвага погойдувалася перед ним, як ото на малюнку рушниця в бувалого мисливця на буйволів. Чоловік був худорлявий, старший за нас — за мене то вже напевно,— як мені видалося.
— Здорові були, хлопці,— мовив він.— Либонь, ви вже готові. Як ся маєш, Джефферсоне? — це до Буна.-— Минулого літа ти, либонь, таки перебрався врешті.
— Либонь, що так,— відказав Бун. Він змінився, відразу й цілковито, наче хто сторінку перегорнув: гравець у покер, що раптом побачив, як друга двійка впала до рук по той бік столу.— Ми б і цим разом перебрались, якби ви тут не розорали багнище.
— Не май нам цього за зле,— мовив чоловік.— Калюжа ця дає в нас найкращий урожай.
— По два долари з багниська — чом би й не найкращий,— зауважив Нед.
Чоловік на хвильку примружив до нього очі.