— Мені не треба. Розкручувати його, а потім укладати — забагато часу піде, а нам ніколи.— Він і справді його не потребував. Понад дорогою як на те тягся пліт, і Бун уже зірвав з нього верхню жердину, сам по коліна в багнюці й воді)— підклав її кінцем під задні колеса й сказав:— Зараз. Піддай йому жаруї — і просто-таки підняв автомобіль руками й попхнув наперед, заточуючись і хитаючись, на сухий/ грунт, і закричав до мене:— Заглуши моторі Заглуши мотор!—що я й зробив, спромігся зробити, а він підійшов, пересунув мене й сів сам за кермо; він навіть не зупинився, щоб відкасати забрьохані штани.
Бо сонце, вже майже зайшло, а поки доїдемо до Белен-бо, де ми мали заночувати, і зовсім смеркне. Ми їхали тепер так швидко, як тільки ставало нам духу, і скоро поминули ферму Вайотів — наших добрих знайомих: тато на останнє різдво возив мене туди полювати птицю; жили вони за вісім миль від Джефферсона й за чотири милі від річки; сонце, саме сідало за їхній будинок. Ми їхали далі; скоро мав зійти місяць,— наші-бо гасові фари радше когось остерігали, що ми їдемо, аніж освітлювали нам самим дорогу,'— коли це раптом Бун запитав!
— Звідки цей сморід? Це ти? — І не встиг я йому заперечити, як він рвучко зупинив автомобіль, хвильку посидів непорушно, а тоді обернувся, сягнув рукою назад і відкинув зім'яте й пожмакане брезентове покривало. З-підлоги піднявся й сів Нед. На ньому був чорний костюм і капелюх, біла сорочка, золота шпонка до комірця, але без самого комірця чи краватки — таке було його недільне обрання. При собі він мав навіть приношену валізку (ти б її назвав хіба портфелем), що належала старому Лусьє-су Маккаслінові ще до того, як тато народився; не знаю, що він, Нед, міг носити в ній за іншої нагоди. Все, що я бачив у тій валізці, то біблія (також від прапрабабки Мак-каслін), якої він не міг учитати, та пінтова пляшка з"двома "добрими столовими ложками віскі. ; — А щоб тобі, сучий сину! — мовив Бун.
■— Я ж теж хочу проїхатись,— заявив Нед.— Ги, ги, ги.
IV
>— Я маю таке саме право їхати, як і ви з Лусьєсом,— сказав Нед.— І навіть більше. Цей автомобіль — хазяїнів, Лусьєс тільки онук його, а ви йому й зовсім не родич.
—і Гаразд уже, гаразд,— мовив Бун.— Я от кажу, що ти весь цей час лежав під брезентом, а я мусив порпатись у болоті й голіруч машину витягати.
— Але й гаряче ж там, чоловіче! — зауважив Нед.— Як я лиш витримав? Та ще мав стерегтися, аби на вибоїнах не розквасити лоба цією бляшанкою. Я вже думав, що отой ваш бензин, чи як його там, так розколотиться, аж вибухне. А що ж би я мав робити? То ж було тільки чотири милі від міста. Ви сказали б мені пішака перти додому.
— Відси десять миль,— сказав Бун.— Ти певен, що тобі не доведеться їх пішака чвалати?
Я поспішився хутко:
— Хіба ти забув? Адже за дві милі звідси ферма Вайо-тів. То все одно, якби Бей-Сент-Луїс був за дві милі.
<■ — Ай правда,— лагідно озвався Нед.— Це зовсім недалеко.
І Бун якусь хвилю не дивився на нього. |< — Вилазь і склади цей брезент, щоб не забирав біль-|ше місця, ніж треба,— сказав він Недові.— І витруси його, коли вже маєш з нами далі їхати.
— Це все через ту вашу шарпанину й тряску,— відмовив Нед.— Ви так кажете, наче я зумисне забув про добрі манери, аби мене викрили.
* Тим часом Бун засвітив гасові фари, витер руки й ноги краєчком брезенту, натягнув шкарпетки й черевики і від-касав напіввисохлі холоші. Сонце вже зайшло, показався місяць. Отже, до Беленбо ми доберемось глупої ночі.
Оскільки мені відомо, Беленбо тепер — це рибальський табір, де порядкує від часу до часу італієць-самогонник — під "часом" я тут розумію той тиждень чи два, потрібні
кожних чотири роки новому шерифові, щоб переконатись, яка справжня воля тих, хто, на його думку, голосував за нього. Цілий той шмат річкової долини, що був часткою приреченої великопанської мрії Томаса Сатпена і місцем розташування мисливського табору майора де Спейна,— тепер помережаний дренажними канавами; а незайманщина, де сам Бун замолоду полював (чи то був присутній, коли інші полювали) ведмедів, оленів та пум, тепер перетворилася на поля, засіяні бавовником та кукурудзою, і навіть Вайотів Перевіз лишився самою назвою.
Ще 1905 року зберігались там рештки незайманої пущі, хоч більшості оленів і геть усіх ведмедів та пум (а також майора де Спейна з його мисливцями) уже не стало, так само, як і порома, а Вайотів Перевіз ми вже називали Залізним Мостом, ЗАЛІЗНИМ, оскільки це був перший і багато років єдиний залізний міст, який мала і про який тільки чула Йокнапатофська округа. Але в ті давні дні, за часів наших дрібних королів з індіянського племені чикасо, Ісе-тібеги й Мокетубе, та царевбивці-узурпатора, що назвався Думом ', за часів, коли об'явився тут перший Вайот і ін-діяни показали йому місце на переправу, а він збудував собі там крамничку й пором і дав йому своє ім'я,— тоді тут був не тільки єдиний перевіз на багато миль, але також і порт: човни (а взимку, як бувала висока вода, то й невеликі пароплавчики) підпливали під самі Вайотові передні двері, приставляючи горілку, плуги, гас, м'ятні цукерки з Віксбурга і натомість вивозячи бавовну й хутра.
Одначе до Мемфіса було ближче, ніж до Віксбурга, навіть для запрягу мулів, тим-то збудували якомога прямішу дорогу від Джефферсона до південного причалу Вайотового порома і так само якомога прямішу дорогу від північного причалу порома до Мемфіса. Бавовну й крам почали транспортувати цим шляхом, використовуючи запряги мулів чи волів, і тоді з'явився тут не знати звідки безрідний здоровило, що називався Беленбо. Дехто казав, що він справді перекупив у Вайота його доти мирну однокімнатну халупу, яка правила й за оселю, і за крамницю, разом із тим привілеєм, що, як гадав Вайот, він мав на давню переправу індіян чикасо; інші ж казали, ніби зайда просто дав на здогад Вайотові, що він, Вайот, уже відбув тут своє і що пора йому вибратися звідси на чотири милі далі та завести там собі господарство.
1 Перекручене французьке сІеГЬотте,—з реду людського.— Прим.
пер. 320
Та хоч би там як, але Ваійот так і зробив. І тоді його самітня оселя перетворилася на гамірливий заїзд, де можна переночувати, попоїсти й випити, де зупинялися переїжджі возії і постійно перебували погоничі мулів, цілі артілі їх, людей з твердою рукою і твердим серцем. Маючи напоготові дві, три, а як треба, то й чотири пари запряжених мулів, вони зустрічали важко навантажені фургони, що спускалися зобабіч долини, і спроваджували їх до порома по один берег річки, а по другий берег — від порома до твердого грунту вище по схилу. Гамірливе місце тут^ зробилося, і хто сюди потикався, той був зухом, мусив бути. Але тільки зухом, не більше — аж до часу, коли полковник Сарторіс (це я не банкіра маю на увазі, котрий дістав титул почасти спадково, а почасти завдяки кумівству і через котрого ми з Буном тут оце опинились,— я маю на увазі його батька, справжнього полковника військ Конфедерації — вояка, державного діяча, політика, дуелянта, якого рідня по бічній лінії, небожі й кузини, двадцятирічна молодь Йокнапатофської округи вважає за вбивцю) збудував у половині сімдесятих років свою залізницю і призвів цю околицю до занепаду.