Так ото Мошко, запевнившись, яка у Гречаного оскома на Олешків ланок, і напосівся могоричити Наума.
— І нащо тобі, Науме, той ланок? — говорив жид.
— А тобі нащо? Хіба сажі там побудуєш та свиней на сало годуватимеш?
Мошко скривився і мовив:
— Мені... мені що інше, я там заїзний двір заведу.
— Брешеш, по очам бачу, що брешеш. Для кого там заїзний двір? Коли б ще тут йшов який великий шлях, а то чисто, наче злодійська доріжка.
— О! О! Буде колись і шлях!
— Се вже ти скажи свому рабинові, а не мені, мене не проведеш. Побаришувати сверблять у тебе руки, хіба я не тямлю.
— Кому, опріч мене, треба твій ланок! — зневажливо мовив жид.
— Кому?.. Ох жиде, жиде! Наче ти й не тямиш кому? Наче не Кузьма тебе підставив! Наче не відаєш, як Гречаний зорить-ся на той ланок! — Олешко вийняв з рота люльку і цвіркнув скрізь зуби так, що слина долетіла аж до порога від столу.
— Добрі б гроші дав,— говорив жид.
— Годі! Сказано — не продам! Доки живий, не продам.
— Чому?
— Тому, що не хочу!
— Чому не хочу?
— Тому, що не хочу й годі, і відчепись; пристав наче кліщ до ялиці... той ланок мене до смерті догодує.
— А як помреш? Ну? За пазуху з собою не візьмеш... А я б... я б., ой, ой і догодував би тебе, і поховав, та ще й як!.. Цм! Цм! — Мошко зацмокав і облизався.
— Тю-тю! Скажений! Коли б ти не жид був, я б тобі сказав: перехрестись та лягай спати! Чи ти при собі? Де се видано, де се чувано, щоб жиди ховали християн? Що се — в нас своїх попів не стало, чи що? Може, коли й не стане, так хіба тоді, як наші кістки в землі потрухнуть... Бач! Невіра, що вигадав: він мене поховає! Не діждав би ти про се й думати.
— Ну, ну, Науме! Ти не сердься; ти розкинь головою, а голова у тебе неабияка, золота; коли б у мене така голова!
— То б рабином був? — перебив Олешко.
— Що рабином! Слухай, Науме, кому піде на спадщину твій ланок? Хіба тому?..
Мошко недоговорив кому; Олешко й без того догадався, на кого натякає жид, і відповів:
— Тому я ось що дам! — Олешко скрутив дулю.— Нехай він подавиться тим, що я дав за дочкою! Громаді покину, на школу запишу, от — кому.
— Пхе! Велика вам користь з тієї школи! Як з цапа вовни...
— Про те вже я знаю; а щоб продав, доки живий, свій предківський ланок, ні вовік!
Довго ще Мошко частував Наума, довго влещував його, та нічого не здобувся; Наум як затявся, з чого почав, на тому й скінчив: "Не продам! Та ще щоб у Гречаного руки! Хоч ти мене золотом обсип по саму шию, сього не зроблю..."
У Мошка, одначе, надія умогоричити Олешка не зникла: "Не тепер, то в четвер",— думав він. А коли Олешко вийшов з корчми, Мошко промовив услід його:
— Ведмідь дужчий, та і йому в губу циган каблучку вправляє.
VII
Біля волості зібралася громада. Старіші громадяни сиділи — хто на рундуці, хто на призьбах; молодші поприсідали, на чім стояли. На рундук вийшов Передерій.
— Перше діло,— мовив він і повіз очима по громаді; погляд його упав на Олешка і очі заіскрилися зеленими іскрами, наче вночі у сіроманця.— Еге, громадо! Першим ділом ота школа; як з нею будемо?
— Так, як і було досі,— відповів чийсь голос з громади.
— Коли б то так,— мовив далі Передерій.— Так же новий вчитель каже, треба полагодити... знов же і начальство часом щоб не гримало... дякон не до ладу зробив, що дух завів там... Та як на вашу думку, чи тепер, чи нехай ще?.. Як ти, діду Охріме? — спитався старшина у низенького сивобородого діда, що стояв опліч його.
— Ат! Про мене байдуже,— відповів дід,— мені треба дбати та лагодити не школу, а домовину; на той світ я й неписьменним втраплю, а ви собі як знаєте.
— Еге! А ти, Семене, як? — спитався Передерій у другого Діда.
— А за людьми...
— А люде ж як?
— Ми так,— що се самі вигадки! Де в біса видано, щоб у жнива возитися коло тієї школи! Дощ за шию не йде, можна повременить,— обізвалося кілька голосів.
— Коли б отим временінням не навременили ми собі якого лиха,— промовив Корній Сластьон,— повременить не штука, а що, як прибіжить яке начальство та зараз до школи?.. А що се, скалсе, у вас таке: чи школа, чи свинушник? А вчитель додасть щс — я, скаже, благав і старшину, і громаду... Еге! На кому тоді окошиться, як не на старшині*?
— А вже на мені,— мовив Передерій,— твоя, Корнію, річ до діла, і моя така думка — не рука временити; а виходить би то воно ось як: отеє б то на середу зігнать людей, та й нехай полагодять коло тієї нахаби...
— Так недобре буде,— відповів Корній.
— А вже ж так не до ладу! — говорив ще хтось. — Сластьон смикнув за полу Охріма.
Охрім кашлянув і мовив:
— Який вже там лад буде! Гуртова робота там не годиться; се не те, що толокою в клуні тік місити, та й там треба ладу і приладу, а то сказано — школа...
— Так що, що школа,— перебив Охріма Семен,— хіба вже наші баби не дотепні зашпаровати та вибілити; от і все...
— Ні, не все,— мовив Сластьон,— треба, щоб у вікна вітер не віяв, щоб стеля не плакала, щоб криша не світилася, та ще що, може... треба роздивитися; раз робить треба, а не десять. Хіба не к Петру, а к Різдву йде; треба, щоб діти не дубіли, і тому, хто вчитиме, щоб за шию не текло та шпари в руки не заходили.
— Авжеж, так! — озвався десь ззаду Олешків голос. Звіром блиснули Передерієві очі на той голос.
— Авжеж,— говорив Сластьон,— треба добре роздивитися, що воно там і чого бракує? Тоді, може, хто оден пій-меться на всю роботу, а громадська робота незручна, сама тільки переводня часу буде. По-моєму, отак: роздивімось спершу, а вже як зведемо рахунок, полагодивши, тоді й розкинемо на громаду, скільки впаде,— чи на двір, чи на душу,— стільки й заплатимо.
— Так себто виходить, Корнію, ти на підряд гнеш? — спитався Передерій.— І моя така думка. А як ви, Єлисей Савич, про се? — спитався старшина у писаря,
— Як громада; нехай вона радиться, її діло, вона й плати-тиме... по-моєму, і з підряду річ не лиха.
— Ні влее, з підрядом гетьте! — озвався Олешко.— Знаємо ми добре підряди! Тямимо, що тим підрядчиком ніхто стане, як Сластьон або Мошко!.. Вони нам навергають на громаду такого підряду, що опісля мулко нам буде. Не треба підряду, самі полагодимо.
— Не треба, не треба! — загомоніло кілька голосів коло Олешка.