Козарський ланок

Сторінка 3 з 16

Кониський Олександр

— Якось воно буде, про се треба поміркувати колись іншим часом.

Гречаному кортіло зараз поєднати Мошка і швидше пустити його снувати павутиння, де б запутався Олешко з своїм ланком. А Мошко добре тямив, що чим довше подратує Гречаного, тим більшого заробить від нього факторового.

— Він, він, треба йти назустріч,— промовив Мошко і пішов шляхом, а Гречаний став, встромивши очі на ланок.

III

Мошко не брехав: того самого дня виїхав з Дрімайлівки в Горбанівку вчитель народної школи Ілія Коломієць. Коло-мієць родом попович; сирітство і вбожество не дали йому довчитися і вийти на попа. Та з його вдачею навряд чи вийшов би дотепний піп, хоч не такий, щоб душу свою покладав "за овцы своя", та хоч би такий, щоб тямив духове життя своїх па-рохіян і дбав про нього більш, ніж про власну кишеню. З духовної семінарії Коломієць мусив перейти на земську вчительську семінарію; скінчив її і став вчителювати в селі Дрімайлівці. Шість літ сидів він тут, привик до села, до людей; обжився, гадав собі потроху завестись власним грунтом, збудувати власну хату, одружитися, коли трапиться до пари, та вже в Дрімайлівці і вік звікувати вчителем. З ним жила і сестра його Настя.

Усе було гаразд, аж ось несподівано приїхав саме на Петра і Павла 2 шкільний інспектор і привіз йому наказ перенестися до Гррбанівки.

— За що се ви мене караєте? — питався Коломієць інспектора.

— Хто вас карає! — відповів інспектор.— Ні в кого й гадки про се нема. Ми відаємо, що з вас дотепний вчитель і, шануючи

4 вас, переносимо в Горбанівку, щоб ви там завели лад. Старий дякон нехтував там школу, тільки марне брав гроші. Ми не хотіли ображати старого і мовчали. Тепер він догадався вмерти, так ми до вас і певні, що наведете там лад, зробите школу школою.

Коломієць добре тямив, що інспектор лебезує, що справді його переносять з Дрімайлівки за те, що він не подобався інспекторові, одначе змагатися нікуди було. Прикро, шкода було кидати свою любу школу у Дрімайлівці, школу улаштовану, прилажену як слід; перебиратися до чужоґо села, заводити там "лад", спокутувати гріхи старого дякона, та розумів Ілія і те, що хоч не хоч, а перескоч; воля начальства — і годі! Не хочеш перебиратися до Горбанівки, знайдеться натомість десять охочих або, мовляв, болото... Не поїхати в Горбанівку, іти проти інспектора — значить на довгий час сісти без хліба; бо вже проти волі інспектора не добудеш вчительства в тому самому повіті! Мусив Коломієць зложити на два вози свою злиденну худібчину і рушати в Горбанівку...

Курява, що загледів Мошко, осіла, і не видко було, щоб хто їхав. Мошко дивувався, одначе згадав, що, не доїздячи до Горбанівки, великі піски; він запевнився, що новий вчитель з'їхав на піски, їде повагом, тим-то й куряви нема. Він тихенько пішов далі назустріч.

Справді, Коломійцеві вози з'їхали на піски. Пісок був великий, трохи не по саму маточину; коні втомилися і ледві-ледві переступали з ноги на ногу.

— Н-н-ью! Ньо, голуб'ята! Ньо! Ще трошки, не багато вже, от-от доїдемо, спочинете,— гомонів погонич, йдучи біля переднього воза і хвиськаючи по конях конопляною пугою.— Ну, та й піщуга!. І нащо вона! Кому вона потрібна!.. Ну, ну, ну! Коненята!.. Затого виберемося з отсього пекла.

А коні наче й не чують, наче не до них річ. Погонич знов хвиснув пугою і вже, сердячись, мовив:

— Та нуте ж бо, нуте! Везіть! Гаспиди! Ньо!.. Хом'як!.. Ньо!.. Падло!

Пуга простяглася вздовж Хом'якової спини, але від того не прибавилося у Хом'яка сили, він тільки махнув хвостом і прогнав в'їдливих мух.

— Бач, Євхиме! — озвався погонич до свого товариша, що йшов похнюпившись, мовчки біля заднього воза.— На моє вийшло, раяв їхати об'їздкою, досі б давно приїхали; сказано — хто круга не боїться, той дальше становиться... Не послухали мене...

— Зате голови і в'язи цілі,— відповів погонич Євхим.

— Но, но! Дияволи, гаспиди! Наче три дні не їли! Но ж, кажу вам!..— погонич з усієї сили оперезав оглобельного коня пугою і несамовито гукнув: — Тпрру! — коні стали, наче вкопані.— А бодай би тебе рвало день і ніч та й не переставало,— квилив погонич. Бач! Тут і так вечір надворі, а її розносило рватися, наче б їй не було другого часу, Тпрру! Здохлятина! Якого ти біса не встоїш... як везти, так не підженеш тебе, а треба стояти — тоді не встоїш...

— Що там тобі бог дав? — спитався Коломієць у погонича.

— Який там бог!.. Хіба б бог пішов на таке! Є там у бога час рвати у подорожніх людей супоні, наче йому другого діла нема... Гляньте! Супоня натроє! От клята! Що б було довезти до села та там і рватися, а то зв'язуй тепер! А бодай тебе навіки зв'язало...

— Святе діло до дишля, там супоня не порветься,— мовив Євхим.

— Говори ж!.. І який його враг вигадав отсі дуги! Ти її стягуєш, напручуєшся, а вона тобі — лусь! І зв'язуй її, гаспидську душу. І чом би не видумати дротяної або іншої якої супоні такої, щоб і звікувала, а не порвалася.

— Еге! — мовив Євхим.— Може, коли й видумають; он я бачив дротяну линву...

— Линву! Линву не штука, нехай супоню видумають.

— Ну, лагодьте та їдьте,— мовив Коломієць,— а я піду попереду. Ходім, Насте.

Брат з сестрою пішли понад шляхом і небавом, перейшовши піски, зустріли Мошка. Мошко зняв свій капелюх, вклонився по самий пояс і промовив до Коломійця:

— З приїздом поздоровляю — до нас вчителем?

— Еге! — відповів Ілія.— А вам що?

— Мені? Нічого; я з приїздом поздоровляю. Я тутешній фактор, заїзний двір держу. Може, чого треба буде; ви чоловік новий, нікого тут не знаєте, вам услуги треба... кватиру треба.

— Кватиру? Авжеж... Кватира вчителя в школі... де вона у вас?

— Школа?! Гай-гай! Школа стоїть у нас без вікон, дітвора повибивала... Там така школа, що просто тьфу! Доброго слова вона не варта.

— А як же вчительська кватира? — питався Коломієць, дивуючись.

— Кватира — така кватира, що й війти в неї гидко... там дякон птичник був завів, гусей держав.

— Погано,— промовив Ілія.— Чуєш, Насте, що він каже про нашу кватиру?

— Чую, та ще чи правда то? Самим треба побачити, тоді...

— Ай вай! — перебив Настю Мошко.— Не ймете мені віри... що там бачити!.. Ну, звісно, можна полагодити, причепурити, тоді інша річ, та на те ж треба і людей, і часу... тепер які люде? Саме жнива... А доки полагодять? Не сидіти ж вам проти неба, треба якогось захистку, а у мене кімнатка просто — антик, хоч якому великому панові не встид...