— Він у нас баламут, людей бунтує! Ось нехай Єлисей Са-вич виложить вам усе те, що у нього списано про Олешка,— мовив старшина.
— Нехай, нехай.
Писар витяг з-за пазухи папір і став вичитувати Олешкові "провинності": чого там тільки не стояло! Зневага громади, неслухняність, непокірливість, баламучення проти урядників, нехтування начальства!.. Все те було списано правничою мовою російських канцеляристів. Громада слухала, нічогісінько не розуміла; одначе услід за Сластьоном чутно було голоси громади:
— Так, так! Правда!
— Що ж йому за се? — спитався Передерій, коли писар скінчив читати.
— Що ж йому? Коли, кажете, хлости мало, нехай ще поставить він на громаду відер двоє горілки,— радив дід Охрім.
— Ні, не так! Так не можна! Олешко всім допік,— говорив Сластьон,— у нього й на макове зерно нема шановання до громади...
— Се правда! Несеться наче вихор поверх дерев,— додав дід Семен.
— Треба його приборкати, спинити, а чим його спиниш, такого голінного? До нього ні лайка, ні бійка не пристане. Нам треба його спекатися, відцуратися від нього,— мовив Передерій.
— Пора, давно пора.
— Як же його спекатися? — спитався хтось з громадян.
— Вже ніяк — по закону треба,— відповів старшина.
— Звісно, по закону, щоб було не гріх, по-божому... а як же там по закону? — питався Охрім.
Писар вичитав закон. Громада тільки й зрозуміла одно слово з того закону: "Сибір".
Писар став висловлювати, що громаді закон надає право зробити приговор і заслати непотрібного громадянина на Сибір.
— Коли вже що робити, то робити раз та гаразд,— додав писар.
— А вже ж ліпше зразу,— мовив Охрім,— відтяв зразу, і квит! А то воловодься з ним! На Сибір його.
— І моя така думка,— промовив Передерій,— але воля громади.
— На Сибір! — гукнуло кілька голосів.
— Тривайте, люде добрі! — озвався Наумів приятель Василь Коряк.— Сибір нігде не дінеться, не провалиться. Треба по-божому. За що Олешка на Сибір? Ні душогубства, ні розбишацтва, ні крадіжки за ним нема.
— Се правда,— озвався дід Семен,— сього гріх на нього сказати.
— Єсть за ним ще гірше: царське начальство нехтує,— мовив писар.
— На Сибір! На Сибір його!
— Не треба, не треба!
— Шкода чоловіка...
— Кому шкода його — нехай сам за ним мандрує,— мовив писар.
— Та за що ж?
— За що? Не чув хіба? Проти царського начальства йде! Він гірш душогуба! — твердив Передерій.
— На Сибір! На Сибір його!
— Пишіть приговор, усі руки дамо, щоб його на Сибір.
— Ні, брехня, не всі! Я гріха на свою душу не візьму, руки не дам.
— І я не дам!
— І я не дам!
— Еге! Так се значить, і ви однієї з Олешком думки! — промовив писар.— А ну, виходь набік, хто руки не дасть! Побачимо, хто там проти царських законів, значить і проти самого царя...
Остання писарева грізьба уцілила в свою мету; ніхто не відважився вийти набік. Одначе змагання довго ще стояло. Нарешті громада розійшлася, сказавши, щоб писар написав громадський присуд, аби запроторити Наума на Сибір.
XIV
На такий присуд громади Олешко ніколи не сподівався; почувши про нього, він спершу не йняв віри. "Що ж я такого вчинив, за що б мене в Сибір? — питався він сам у себе.— Яка за мною провинність? Що я кому заподіяв лихого? Хіба що пильнував про громадське добро? Хіба що сперечався з Сла-стьоном? Заступався за людей, не давав кривдити та не згодився продати попові свій предківський ланок? Так отеє така правда на світі, а ще кажз^ть: правда є!.. І той самий Гречаний напучує: "Живи по правді". От тобі й правда! А може, я й не по правді жив!"
Олешко починав сповідатися перед власним сумлінням: нишпорив у себе в душі, силкувався знайти там щось таке, що б вимагало на нього такої нелюдської кари. Не знаходив нічого. "Та що ж діяти? Чи вже ж отак живцем і пропасти, віддати себе кровопивцям на поталу та й мандрувати на Сибір?! Мабуть же, можна поборюкатися ще? Мабуть, і для них закон є? Повинен бути..."
Олешко йшов на пораду до їлії. Коломійця глибоко вразила звістка про Наумову пригоду. "Треба запомогти людині, треба вжити усіх засобів і скасувати сей нелюдський присуд,— думав собі Коломієць і не тямив, з якого боку зайти. Почну з попа,— думав він,— піп приятелює і з старшиною, і з писарем, а писар тут усім орудує".
Ілія вдався до Гречаного заступником за Наума.
— Яв такі справи не втручаюся,— відповів отець Кузьма Коломійцеві,— як собі знає громада, а моя хата скраю. ї мені по християнству шкода Олешка, велика шкода; та що ж я вдіюі Коли б то було знаття та ще заздалегідь, то можна б декому й мовити, а тепер вже приговор...
— Та приговор ще не написаний, а хоч би й написаний був, то громада має право сама його скасувати, наче його й не було,— мовив Ілія.
— Про се не скажу, не тямлю, се річ правнича, а не духовна... Як собі громада хоче; її сила, її й воля, нам, духовним, не можна в такі справи вмішуватися... Та й вам не радив би; проти громади змагатися не годиться... Нехай вже, як бог дасть, так і йде воно, а я молитимуся за Наума.
— На бога надійся, кажуть люде, та й сам не плошай,— мовив Ілія,— що бог, то бог, а що люде, то люде. Треба, панотче, запомог™ Олешкові... Запоможіть.
— Чим же я запоможу? — питався Гречаний, зложивши навхрест руки і дивлячись ласкавим, привітним поглядом на Ілію.
— Ви сказали б писареві...
— Не послухає; се вам самим ліпше сказати йому; вас він швидше послухає, та ще особливе, коли б ваша сестриця...
— Ні вже,— перебив Ілія,— годі сюди сестру вмішувати.
— А писар, певне б, послухався її,— напучував Ілію Гречаний.
Похнюпившись, пігнав Ілія до писаря.
— Яз дорогою душею, я радніший би,— лебезував Єлисей Савич,— та що ж я вдію! Самі тямите, що я тут нічого, п'яте колесо до воза; моє діло писарське; що громада скаже, те я напишу.,. А громада уся, до одного чоловіка на диби стає проти Олешка; усім він увірився; до всього він лізе, усе ганьбить, старіших людей нехтує, зневажає...
— Так за се на Сибір?
— Звісно, занадто вже; та, бачите, коли б не такий час. тепер аби що хто трохи проти начальства, зараз його і в лабет... бачте, велено стерегтись, щоб ніхто проти начальства ні слова не смів; щоб, бачите, духу неслухняності нігде й не пахло.