Мати взяла з клумби жменю землі, зав'язала, мов скарб який, собі в хустину і пішла з двору, тиха, строга, ні разу більше не обернувшись, не глянувши на своє подвір'я.
Через кілька хат проти воріт стояли запряжені коні.
На возі горою лежали клунки з речами кількох родин. Рушили коні в дорогу дальню, невідому й небезпечну. І постає зараз перед Галиною осінь, розмиті колії. Січе дощ, холодний, густий. Пронизує людей немилосердний вітер. А спереду, скільки оком сягнеш, поле і поле. Нема змоги ні спинитися, ні просушитись, бо треба поспішати, щоб не відрізали шляху фашисти, щоб не довелося потім жити в неволі.
Втомлені вкрай, прибились вони нарешті до маленької станції. Тут Галина розлучилась з матір'ю і досі не знає, чи жива вона, чи здорова? Місяць шукала її на станціях і полустанках, але так і не знайшла. Тоді вирішила йти добровільно на фронт. У Воронежі скінчила курси санітарів і одразу ж виїхала на передову. Уже не одного пораненого бійця винесла з поля бою, не одному воїнові врятувала життя. Сама була поранена, вилікувалась і знову ось потрапила на фронт.
Часто згадувала Галина матір, та ще частіше думала вона про нього, плекаючи в душі своїй надію колись зустрітися з ним. Стільки вже пережито нею за час війни. Інша людина за весь свій вік того не побачить і того не вистраждає. Коли б знала, що це він, не ждала б, не томилася, розпиталась, де його шукати, помчала б до нього бистріше вітру.
"А може, не він?"
І холодом проймалася вся від цієї думки. Гостро прислухалась до кожного шереху за вікном. Там хтось ішов. Чути було, як скрипів сніг. "Двоє? Ні, не схоже. Мабуть, Фенечка повертається з вечерею".
Розчинилися двері, і в них з'явилася Цвєткова. Одна.
Очі вп'ялися в неї, ждали.
— Ну?! Кажіть же, кажіть...— не голос, а стогін вирвався ' з грудей у дівчини.
— Не застала,— тихо промовила медсестра.— Вирушив у розвідку.
— Хто?
— Старший лейтенант Кузьма Петриченко.
— Живий!..— Галина ступила крок уперед, простягла руки, щось хотіла сказати і враз зів'яла...
Минула ніч, і день минув. Стояли тихі верби, запушені в іній. Інеєм були покриті надбережні очерети і потойбічні кущі лози. А між берегами лягла рівнина. Ані сліду людського на ній, ані гомону. Хіба що зрідка пробіжить тут заєць або з'явиться на кручі вовк, і його зслепкувато-фосфоричні очі видно далеко... Не сполоханий ніким, він стоїть хвилину, і дві, і три, виє. На тім боці звивається зараз ракета, ще одна, ще три. Весь передній край німців починає освітлюватись. На цьому ж боці тиша. Мертва, гнітюча тиша!
З обрію підводиться неповний ущерблений місяць, оранжевий, мов помаранча.
Під вербою стоїть Галина Попович, дивиться на той бік Дону, де, здається, ще рясніше починають спалахувати ракети, освітлюючи перед собою засніжені й безлюдні простори.
Вона знає: буде бій жорстокий, кривавий, тяжкий. Та не думає зараз про себе. За нього тривожиться. До нього линуть всі помисли її дівочі. "Може, вночі з ним зустрінусь, а ні, то завтра його побачу... Мушу побачити".
— Тихо як,— говорить Фенечка й питає: — Чи вам, дівчата, не страшно? — і дивиться чомусь на Галину Попович, жде, що та їй відповість. А Галина мовчить. І мовчать санітарки.— Ще ніколи мені так лячно не було, як сьогодні. Що б це значило? Я ж знаю... робитиму... все робитиму... а лячно...— Вона помовчала з хвилину і, вже ні до кого не звертаючись, сказала: — Не знаю, чи побачуся з ними. Далеко йти до Білорусії. Там у мене залишилися мати і братик. Може, мене уб'ють в цьому бою, то ви напишете...
Галина Попович обняла її, ласкаво сказала:
— Фенечко, а ти не думай про смерть.
— Та я не думаю,— посміхнулась та винувато.— Це до слова якось прийшлось. Що на серці в мене, те вам і кажу.
Раптом немов гори кам'яні рушились, з гулом і гуркотом стрясаючи досі тихе повітря.
— Почалось... Почалося...— промовила тихо Галина, і всі дівчата принишкли, всі почули, як над головами в них наче хто шматував велетенське полотнище коленкору,— так свистіли снаряди різних калібрів, розрізаючи туге повітря, позначаючи місце вибуху вогнем, і димом, і чорною землею, яка, здавалося, кипіла по всій лінії німецької оборони. Палахкотіло небо, бралося суцільною загравою, немовби серед ночі народжувався день новим світанням. Побляк місяць. Він видавався зараз таким маленьким, непомітним, загубленим в оцьому вирі гулу, диму і вогню.
Та ось, покриваючи все, вдарив і покотився понад Доном звук, схожий на грозові перекати грому. В ту ж мить небо всіялося враз потоком вогню, швидкого, видимого, смертельного.
— То що таке? — спитала одна з санітарок, яка бачила це диво вперше.
— "Катюші",— пояснила їй Галина Попович,— паші "катюші" б'ють! Добре... Ой добре!
В це сплетіння звуків, різних по своїй силі й могутності, увірвався спочатку глухий, невиразний, але все наростаючий шум.
— Ви чуєте, дівчата, чуєте? Здається, наші пішли в атаку. Хвиля людських голосів котилась, наближалася, зростала.
На чистій, білій рівнині з'явилися перші бійці і, не зупиняючись, з криком "ура-а!" побігли вперед. Німці відкрили кулеметний і мінометний вогонь. Але ніщо не могло зупинити оцієї сили, яка нагадувала собою лавину, що широким фронтом насувалася на них, невблаганна, грізна, мстива!
— Дівчата, пора й нам,— сказала Галина Попович, озираючи перед собою широке річище Дону. Тут і там було чути стогін поранених. Галина поспішала. Навколо неї свистіли кулі, хурчали над головою міни і вибухали то на березі, то на льоду.
Знайоме в бою почуття байдужості до себе оволоділо нею і на цей раз. Ішла на повний зріст до пораненого, який сидів на снігу і, погойдуючись тулубом, не одривав рук своїх від ушкодженої ноги, наче хотів затиснути раму, спинити кров, а вона, свіжа й тепла, розливалася в нього під коліном, фарбуючи сніг.
Поранений підвів голову так, що місяць освітив йому обличчя. Це була мить, але мить, страшна для Галини. Наче серце їй пронизала куля, зупинила на місці, перехопила подих.
— Кузьма!..
Скрикнула, зірвалась з місця, побігла, не пам'ятаючи себе, вперед. Але це був не він, а якийсь незнайомий офіцер у шапці, кожушку і валянках.
— Болить? Дуже болить? — співчутливо запитала Галина, глянувши йому в лице.