Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться. О, як болить моє серце, А сльози не ллються...
Ні до того, ні після того я не чув, щоб Галина так співала. її біль став моїм болем. її журба відбилась в душі моїй ще більшою журбою. Я сам себе не розумів. Мені потрібно було зібратися з думками, трохи розвіятись. Наступного дня я виїхав до Києва і повернувся тільки через тиждень. Двері розчинені навстіж. Заходжу до хати, бачу, стоїть якийсь хлопчина, стрункий такий, у сивій шапці, у вишиваній сорочці, в шароварах. Думаю: "Хто б це? Може, нового квартиранта собі взяли?" Коли обертається юнак, і я вгадую... та це ж Галина! Вона мовчить, і я мовчу, тільки дивимось одне на одного. Потім простягнула до мене руки, і я вже не знаю, як воно трапилось, але я обійняв її і поцілував у губи. "Ой, що ви?!" Очі в неї стали лякливі і в той же час сяяли щастям. "Галино,— кажу їй,— не думай нічого поганого... Я скучив за тобою... Я так поспішав сюди".— "Скучали? Дуже скучали? Це правда? Я... теж. Я щодня до пристані ходила, все ждала вас. Ой як ждала!" Я слухаю її, а серце в мене б'ється, мов навіжене, голова туманіє. "Галино,— питаю,— а що це за вбрання на тобі?" Вона стала перед дзеркалом, заломила сиву шапку, тупнула сап'яновим чобітком, взяла руки в боки: "А що, добрий козачок був би з мене?" — "Добрий",— кажу. "Ви прийдіть сьогодні до клубу та подивіться, як я танцюватиму. Я дуже хотіла, щоб ви приїхали саме сьогодні, дуже, дуже хотіла". Так і став я з того дня звати її козачком. Не знаю, що воно було б далі, але почалась війна. Виряджали вони мене з матір'ю до армії, і Галина кисет оцей... на прощання. Може, закуримо? — несподівано обірвав свою розповідь Кузьма.— Закуримо, щоб дома не журились. Дощ не переставав.
Далеко в полі блимав самітний вогник. Може, там стояла хата, а може, й курінь. Згодом прибились до села. Розпрощались друзі. Кузьма поїхав далі, а Андрій підійшов до крайньої хати, де ледь-ледь крізь завішені шиби вікон виднілася світляна смужечка. Тут і лишився він на ночівлю.
...Глибоку осінь зустрічає Кузьма Петриченко біля Дону. Каменем лягла на душу йому туга. Нічим її розвіяти, нічим себе заспокоїти. Тільки й втіхи, тільки й радості в нього, коли в розвідці боєм він ловить на мушку сіро-зелену шинель, коли падає ворог від кулі його й не підводиться більше. Або коли темної ночі знімає з поста вартового, пе давши йому ані вистрілити, ані крикнути.
Сьогодні по заході сонця вирушає Кузьма па бойове завдання.
Можна б поспати годину чи дві. Та спати йому не хочеться.
Виходить з землянки, дивиться на Дон. Не тихий він сьогодні, не синій. Низькі хмари, сірі, а часом аж сизі, громадами лягли в небі і пливуть, пливуть без кінця-краю з заходу на схід. Гнеться, припадає до води очерет, гнуться і шумлять під вітром голі верби. Пінява, висока й шумлива хвиля б'є сердито в берег.
Тут же під вербами розкладено вогонь. На дерев'яних роз-сішках висить закопчений солдатський котелок.
— Товаришу старший лейтенант, може, чаю вип'єте?
— Від чаю не відмовлюсь,— підсів до вогню.
— Ще кілька днів — і закінчать... Як ви гадаєте, швидко закінчать наші сапери міст?
Кузьма Петриченко подивився в той бік, де майстри тесали податливу деревину, ладнали бруски, скріплювали їх, клали настил, забивали чавунними "бабами" палі.
— А закінчать... Молодці! Здорово роблять.
— Позавчора ж наліт був. Ну, ми відігнали їх зенітками. До чорта скинули бомб, а в міст все-таки не влучили. Тільки вбили медсестру — біля річки прала собі сорочку, не встигла до щілини добігти, так їй у груди осколок... на смерть. Кажуть, на її місце надіслали іншу, молоденька така українка. Чи з Полтави, чи з Остра. Хтось мені хвалився — землячка вона його.
— З Остра, кажеш? — перепитав Кузьма, припинивши пити чай.— А як її звати, як прізвище?
— Не знаю. Сам її не бачив,— і солдат співчутливо глянув на командира.— Може, сестру шукаєте?
Кузьма Петриченко вже не міг заспокоїтись. Ці звичайні слова зняли в душі його бурю. "Невже вона? Невже Галина? А чому б їй не бути в армії? Відправила матір на Урал, а сама скінчила курси і зараз приїхала на фронт. Вона дівчина беручка, з характером. Ну хто, крім неї, може тут бути з Остра? Хто?"
Та Кузьма Петриченко відчув у собі інший голос, більш спокійний і розсудливий:
"Утихомир себе. Не тривож свого серця, не радій передчасно. Хіба мало дівчат з Остра вирушило на фронт? Чому ти гадаєш, що це вона? Піди глянь на неї — і ти побачиш іншу".
— Товаришу старший лейтенант, може, підбавити вам гарячішого? — і рука солдата вже потягнулася до котелка.
— Ні-ні, спасибі. Я мушу йти. Кузьмі тут не сиділося, не чаювалось.
Якась незборима сила примушувала його, наказувала йому: "Піди довідайся... Не муч, заспокой себе".
За кілька хвилин усе минуле постало перед ним. Несподівана радість освітила йому душу, як освітлює часом сонце благодатну землю, пробиваючись ненадовго крізь хмари. Він боявся порушити в собі отой дивний внутрішній світ, що примушував серце битися сильніше, що окрилював все єство його, вселяв надію...
Кузьма не йшов, а, здавалося, летів, не чуючи під собою ніг.
Ось зараз він зустрінеться з нею, з Галиною.
Тут, па фронті, коли не раз дивився смерті в очі, коли пораненим лежав у медсанбатах і госпіталях, її образ завжди поставав перед ним. Про неї думав він безсонними ночами, для неї хотілось йому жити, бо він любив її, мріяв про зустріч з нею. І ось зараз його мрія здійсниться.
— Галино... Галинонько моя! Козачок мій гарнесенький! — вимовляв він, наче вона вже стояла перед ним. Ніхто цих слів не чув, хіба вітер. Що ж, хай прилетить крилатий друг до неї, хай попередить, шепне їй на вухо: "Тут Кузьма, тут. Іди його зустрічай".
Та зустрів Кузьма лікаря, спитав у нього:
— Правда, що прибула до медсанбату якась дівчина з Остра?
— Прибула,— відповів той, оглядаючи старшого лейтенанта,— вчора прибула медсестра.
— А звати її... може, Галина? Галина Попович? — схвильовано допитувався він.— Є таке місто над Десною — Остер. Я там вчителював... Стояв у них на квартирі... У Галини.
— Ні,— сказав лікар, і це "ні", мов куля гаряча, пронизало серце Кузьмі.— Не з Остра... З Уралу вона. А звати її дійсно Галина.