Гелена струснула сонячним розсипом волосся й, ні слова не кажучи, підвелася з лави. Вони рушили у напрямі ліфта, який з’єднував сад, що колись називався президентським, із фермою, посеред якої височіла споруда, схожа на башту.
***
Невідомо, чи помічали інші, але Прокіп це помічав: Президент Кривошеєв виглядав надміру простуватим. Після Макарова, котрий змушував усю колонію бачити в його особі Бога, такий демократизм викликав нарікання. Та й це не все: у поведінці Кривошеєва з’явилося щось незбагненне.
Вони з Лі Чунем завжди приятелювали, але останнім часом зустрічалися майже щодня. Вино на столі з’являлося не лише задля годиться. І саме це лякало Прокопа.
До подій, котрі радували молодого астронома, належало несподіване посадове підвищення Ендрю: Кривошеєв поселив його в академічному мешканні й видав спецліжко. Свої інженерні обов’язки Президент передав академікові Шарптону, а Ендрю зробив помічником академіка.
В такому рішенні для Прокопа не існувало жодної загадки. Шарптон, безумовно, з неба зірок не хапав, але довго працював помічником Кривошеєва і як технічний виконавець справу знав досконало. На його намагання створити якусь еклектичну релігію, де б він посідав становище верховного жерця, Кривошеєв дивився крізь пальці: Шарптона в цьому напрямі підштовхував Степан Макаров, а він був лишень покірною маріонеткою.
Тут-бо існувала поважна причина для поблажливості: якщо ставитись нетерпимо до вчених, котрі не спромоглися виявити непокору в довгі-предовгі часи Президента-деспо-та, тоді взагалі не залишиться академіків. Та все ж моральна неохайність Шарптона викликала настороженість: адже ж під його опікою опинилася нервова система колонії — її вуха й очі. Ось для чого потрібен був Ендрю.
Але що задумав Кривошеєв? Щоб про це дізнатися, читачеві належить зрозуміти психіку двох найстаріших членів Космічної Академії — Івана Кривошеєва й Лі Чуня. Згадаймо Біблію: в часи, коли на земній кулі розпочиналася нова цивілізація (старі віджили й загинули), Пантократор дарував патріархам по сімсот — вісімсот років життя. Причини, по суті, ті ж самі, що й тут, у Космічній Колонії: на плечі мудреців було покладено зв’язок часів. Та навіть Пантократор не міг зробити земну людину в повному розумінні безсмертною.
Можна подолати старіння людського тіла, але ж старіння душі не дано подолати нікому. Оце, власне, і є відповідь на те, що діялося з новим Президентом. Щодо Лі Чуня, то він уже давно жив за інерцією, на останніх духовних можливостях. Прокіп цього, звичайно, не розумів — гадав, що його шеф таким апатичним був завжди.
Коли Кривошеєв і Лі Чунь сходилися за квартою вина, починалися розмови, які міг втямити хіба що той, хто народився і виріс на далекій Землі. Але таких майже не залишилося в колонії. Старіння душі було тією неминучістю, яка одних виводила з ладу раніше, других пізніше. Дехто просто перестав користуватися спецліжком, інші знаходили ситуацію, котру можна було кваліфікувати як "нещасний випадок". Відбувалося це через тривалі проміжки часу — такі довгі, що попередня смерть "безсмертного" встигала стертися в пам’яті колоністів. До речі, чомусь ніхто не зважувався померти по-бунтарському, з протестом проти колишнього Президента-деспота. Через те відхід земних ветеранів, їхня заміна новими академіками, що народилися вже у космосі, відбувалися майже непомітно.
Саме це й обговорювали зараз Кривошеєв та Лі Чунь.
— Характер справжнього вченого не запрограмований природою на прояв відваги нижчого порядку, — переконано доводив Кривошеєв, який пив менше за Лі Чуня і майже не п’янів.
— Нижчий, вищий… Я цього не визнаю, — розмахував обома руками, наче прагнув злетіти, захмелілий Лі Чунь. — Просто є герої й боягузи.
При цьому на слові "герої" він тицьнув пальцем у груди Кривошеєва, а на слові "боягузи" постукав зігнутим пальцем по власному черепу.
Іван посміхаючись поклав руку на плече огрядному китайцеві:
— О-о! Приклад вельми характерний… Який із мене вчений? Вчений — то є ви, шановний колего. Ваша відвага — це вміння подивитися в обличчя Галактичної Монади. Все інше — суєта суєт. Ваші відкриття…
— Ніяких відкриттів! — незрозуміло чому вдарив кулаком по столу Лі Чунь. — Галактична Монада відкрилася сама. Просто ми проминули ту пилову хмару… Хмару, що ховала від земних людей центр Галактики… Мирон Грива — такого чули?..
— Чув. Від вас…
І раптом Лі Чунь з непослідовністю п’яного заговорив про інше:
— Чому президентський палац пустує? Сільвія та її подруги…
— Які там подруги? Навпаки!
— Все одно… Хіба це будувалося для шльондр?..
— Може, музей там закласти? — не до колеги, а сам до себе звернувся Кривошеєв.
Лі Чунь, похитуючись, почав порпатися в шухляді письмового стола. Нарешті те, що шукав, знайшлося: на столі перед Іваном залискотіли багатовіковою емаллю китайські ордени, якими так пишався великий астрофізик.
— Музей… Починай сьогодні. Н-на, візьми!..
— Пані Лятошинська пропонує перетворити президентський палац на дитячий санаторій.
— Музей!
Кривошеєв зняв окуляри — і його по-риб’ячому загострене обличчя виявилося безпорадним.
— Власне кажучи, там вистачить місця і для музею, і для дитячого санаторію.
Цією фразою підбивши підсумок розмови, Іван вивів Лі Чуня із-за столу й дбайливо, мов нянька дитину, вмостив старого на канапі.
Прокіп із великим смутком споглядав, як поволі тане, мов крига у весняній воді, життя двох близьких йому людей. Пригадував обеліск на Лемі, намагався увірвати гірку неминучість, але щоразу переконувався: це те, що йому не підвладне…
А чи справді колись лабораторію дожене земний посланець? Чи бачив Кривошеєв на Геракловому екрані гранітний обеліск із власним зображенням? Мусив бачити. Та чи це здатне його спинити? Може, якраз навпаки…
ЗЕМЛЯ НЕ ЗАГИНУЛА
Тим часом у будинку-башті, на вершині якої народжувалися дні й ночі, котрі так досконало проектувалися на велетенську кам’яну сферу, двоє закоханих потроху звикали до шлюбного життя. Вони швидко зрозуміли, що будь-які згадки про їхній досвід у природних інтимностях ховають у собі велику вибухову силу, й навчилися спритно обминати цю невдячну тему. Відтак виявилося, що людська воля здатна примусити пам’ять забувати все, що завдає смутку й шкоди. Макаров і Сільвія — то були імена, які ніколи не з’являлися на їхніх вустах.