Сиджу в позі роденівського "Мислителя" й чорно думаю: навіщо все це було брати на себе? Ще ніколи час не здавався мені таким скороминучим, аж ніби нематеріальним, він не ділився більше на дні, ночі ані на тижні — це була одна безперервна стрічка, біла, миготлива стрічка, яку я не мала ні сили, ні вміння хоча б чим-небудь заповнити. З тих двох тижнів, відколи Пет-Пет був у лікарні, а я безвольно погодилася викінчувати його проект, тільки оці півтори години на ста-
рому мості були для мене чимось реальним, відчутним і гарним. Поза тим існувала тільки тривога, що я не виконаю роботи не тільки до призначеного терміну, а й взагалі ніколи в житті, що це поріг, якого мені не переступити — і чим чіткіше я все розуміла, тим менше часу залишалося і тим менше відваги я відчувала в собі, щоб признатися у'власному безсиллі або ж принаймні попросити допомоги чи й зовсім відмовитись від проекту, відмовитись своєчасно, поки є ще хоч мінімальна можливість доручити його комусь іншому.
Скидалось на те, ніби я відкладала розв'язку на останній день — аби тільки ще не сьогодні, ще залишається трохи часу, трохи того миготіння б^ілої безжальної стрічки — скидалось також на те, ніби я сподівалась на якесь чудо або ж мала надію обернутися тим хитрим шахраєм-кравцем із андер-сенівської казки про голого короля. Ніби можна було розгорнути чистий ватман і сказати: "Проект готовий, а коли хто не бачить того — що ж..." — і далі за тим лес андерсенівським текстом.
Пет-Пет залишив мені довершити свій варіант проекту, власне кажучи, треба вичистити його', звести кінці з кінцями, докинути зо дві власні ідейки — так усе звучало просто й нетрудно, коли Пет-Пет, задихаючись і хапаючись за серце, давав мені настанови. А я думала тоді не про цей проект, а про самого Пет-Пета, якому, напевно, дуже шкода й прикро віддавати початок власної роботи в чужі руки, та й ще хто знає, чи вірив він моїм рукам. Чи не боявся, що я все понівечу й зіпсую? Він так задихався, що мені хотілось допомогти йому говорити — приблизно всі ті фрази, які він мені сказав, я могла б укласти докупи точнісінько в такий самий спосіб, Пет-Петів спосіб, однак з проектом виглядало все куди складніше, ніж він змальовував.
— Вас тут питали, — озивається Теодозій, усе так само дивлячись у папери.
— Хто?
— Карповський, — знехотя пояснює Теодозій. — Наш премудрий доцент Карповський.
2*
35
-Гм, навіть Теодозій, такий звичайно стриманий у висловах і проявах почуттів, не приховує свого ставлення до "премудрого доцента". Хоча могло б здатися, що вони мусять знайти спільну мову принаймні з чисто професіональної точки зору.
Зацікавлення Карповського — це психологія інженерної праці, принагідно він вивчає й кваліфікує характери усіх своїх знайомих. Мабуть, це останнє й знеохотило Теодозія, бо Карповський надто нав'язливо й багатослівно проводить усі ті свої "кваліфікації" характерів.
Приходячи на завод, він неодмінно з'являється в нашій кімнаті, втискає свої довгі ноги й руки в ту майже непримітну зайвину простору, якого не займаємо ми, і розпочинає балачки про мистецтво, адресуючи переважно всі репліки Пет-Пе-тові. Пет-Пет, звичайно, нудиться, але він надто вихований, щоб відхилити перед гостем двері. Пет-Пет ходить поміж столами в нашій кімнаті й зрідка та коротко реагує на балаканину психолога.
Кімната наша крихітна, Пет-Пет надто великий для неї,
часом мені здається, що він зі своїм нелегким черевцем і гуч-
ним голосом більший од самої кімнати, і я дивуюсь, як тут
ще можуть уміститись чотири столи, полиці, плакати, стільці,
сувої паперів, а також Теодозій і я, та ще цей довгоногий і
премудрий Карповський, зі своїм пребагатим лексиконом, де
є незмінне "сьогодення", "емоційний діапазон", "образи-сим-
воли", "творчі засади" і "переосмислення первосмислів", не вра-
ховуючи не завжди зрозумілих мені наукових термінів в га-
лузі психології. — '
Цікаво, чого він міг сьогодні хотіти від мене? Наша остання розмова з ним повинна була переконати психолога в тому, що я зовсім не схильна до ознайомлення з його думками.
Пригадую ту розмову дуже добре — невже ж Карповський міг про неї забути? Я тоді пожартувала з нього — але, може, він той жарт розцінив просто як мою погану обізнаність з теоретичними проблемами мистецтва?
— Творчість вимагає постійного самовдосконалення. Треба виходити за межі вузького професіоналізму, треба забути про формалістичний герметизм, — говорив він і кидав при тому на мене такий погляд, наче помітив раптом, що я формалістично загерметизована.
— Це правда, ви маєте рацію, — зітхав і погоджувався Пет-Пет, але таки зробив спробу захистити мене:—Ми давно вже перестали бути вузькими професіоналами.
— Я не говорю про вас, — розгрішав Пет-Пета психолог.— Ви стоїте обома ногами в житті, ви наближені до сьогодення, як мало хто з художників. Я кажу взагалі, розуміієте... Витвір мистецтва повинен бути суспільно рухливіш, естетично досконалим і незаперечно переконливим...
Синій беретик влито лежить на маленькій голові балакуна, добре відпрасовані штани легенько підсмикнуті на колінах, щоб і знаку не було, що він так довго висиджував і розсиджувався, добре випрасувані штани — як ознака порядності, велемудрості й охайності. Світлими очима, близько притуленими до рівного і гарного носа, він дивиться на світ — а що він бачить? Що він бачить отими своїми ясними очима? Уже ж напевно не той змарнований, пошматований і понівечений балачками ЧАС бачиться йому, по-моєму, він взагалі нічого не бачить, а тільки чує самого себе і відчуває задоволення від свого уміння розвинути просторо будь-яку думку.
А Пет-Пет добродушно киває головою, він ладен погодитися із ким завгодно, аби лиш не сперечатись, він боїться ви-, мовити слово, щоб не подати нового приводу для продовження розмови, але Пет-Петова мовчанка і згідливість ніколи не приносять тих результатів, на які сам Пет-Пет, може, розраховує, і тоді я, набравши якомога більше повітря в легені, кидаюсь у контратаку:
— То ви гадаєте, що патетичні акценти на індустріальних пейзажах можуть співіснувати з ліричною інтерпретацією натюрморту, що можна тонкі нервові лінії поєднувати з кольоровими, бурхливими гамами, з музикальними модуляціями...