У Квікверна, так само, як і в духа Білого Ведмедя, буває шість чи й вісім нар ніг; а в потвори, що скакала в морозному тумані, теж було більше ніг, ніж у звичайної тварини.
Незабаром Котуко з дівчиною сховалися в хижці. Звісно, Квікверн міг умить її зруйнувати, проте за товстою сніговою стіною вони почувалися спокійніше. Три дні, й на хвилину не вщухаючи, свистіла й завивала буря, а хлопець і дівчина в хижці грілися біля каганця, їли теплувате тюленяче м'ясо й дивились, як густа сажа потроху вкриває снігову стелю. Дівчина оглянула рештки м'яса: його могло вистачити днів на два — не більше. Котуко обдивився залізне вістря свого гарпуна, санчата й спис, готуючись вийти на полювання,— іншої ради не було.
— Ми незабаром попадемо до Седни, дуже скоро,— прошепотіла дівчина.— Невже твоя т о р н а к а таки нічого й не зробить для нас? Заспівай їй пісні, щоб вона прийшла сюди.
Котуко заспівав чарівної пісні. Буря немовби втихла. Посеред пісні дівчина скочила на ноги й спочатку приклала руку в хутряній рукавиці до крижаної долівки, а потім припала до неї вухом. Котуко зробив так само. Вони подивилися одне одному в вічі, напружено дослухаючись.
Котуко відірвав тонку пластинку китового вуса від сильця, що лежало на санчатах, і встромив її у тріщинку в кризі, придавивши рукавицею. Пластинка ледь помітно здригнулась, тоді зупинилась і знову заколивалася.
— Он воно що! — вигукнув Котуко.— Десь далеко одірвалася крижина.
Дівчина похитала головою і показала на пластинку.
— Ні, це на морі поламано кригу,— відказала вона.— Послухай, як тріщить лід.
Припавши до долівки, вони почули дивний глухий шум: то здавалося, ніби мале цуценя нищить коло вогню, то чулося, неначе хтось каменем дряпає кригу, то лунали удари, що нагадували барабанний бій. Всі ці звуки долинали здалеку — чи не з берега відкритого моря.
— Це льодолом,— мовив Котуко.— Т о р н а к а обдурила нас. Ми загинемо.
Їм і справді загрожувала велика небезпека. Триденна буря нагнала з півночі велику хвилю й кинула її на крижане поле. Дужа течія нанесла плавучої криги, яка билася в крижане поле, а бурхливий океан підмивав і розхитував його знизу. Те, що чули Котуко й дівчина, було ледве чутним відгомоном жахливої боротьби води з кригою, що точилася миль за тридцять-сорок від них. Тоненька пластинка з китового вуса тремтіла від того двигтіння.
Ескімоси кажуть: коли крига прокидається від довгого зимового сну, ніколи не можна зарані вгадати, що буде, тому що крига так само швидко міняє свій вигляд, як хмара.
Певно, буря попереджала про наближення раннього літа, але не можна було сказати, які з того виникнуть наслідки й до чого все йдеться.
Проте підліткам полегшало на душі. Вони знали, що коли лід зрушився, то їм не доведеться довго очікувати й страждати. Якщо їм судилося піти в країну Седни, то принаймні все те станеться невдовзі.
Коли буря вщухла і вони вийшли з хижки, далекий шум поближчав, а цілий лід довкола весь гудів і стугонів.
— Він усе ще жде,— мовив Котуко.
На вершечку крижаної гори сиділа восьминога потвора, яку вони бачили перед бурею, і жахливо вила.
— Ходімо за нею,— запропонувала дівчина,— може, потвора знає якийсь шлях, що не лежить до Седни.
Проте вона так знесилилась, що ледве не впала, коли взялася тягти санчата. Потвора спроквола рушила на захід, і воші пішли за нею. Щогодини шум довкола наростав. Крижана поверхня репалася в усіх напрямках. Відколювались великі скиби криги зо два метри завтовшки. Вода знизу тиснула з жахливою силою. Море з хряскотом жбурляло крижані уламки під льодове, поле, мов ото гравець спритно підсовує карти під скатертину. На мілизні крижини здиблювались, громадилися одна на одну так, що нижчі досягали дна. До того ж, бурею та течією нанесло цілих плавучих крижаних гір. Вони величаво пливли серед пінястих хвиль і наближалися до крижаного поля. Часом така величезна гора зненацька безпорадно зупинялась, перекидалася і, бризкаючи водою, щезала в безодні. Слідом за нею рушала друга гора, менша й нижча; вона насувала на рівну поверхню, розриваючи рівний лід, і, розкидаючи довкола себе тисячі уламків, проорювала борозну на цілу милю, аж поки щось її затримає в дорозі.
Одні крижини рубали, як сокири, другі били, немов обухом, треті кружляли вихором, і ця руїнницька робота чинилася на всій північній, скільки сягало око, частині крижаного поля. Хоч місце, де йшли Котуко з дівчиною, було далеко від льодолому, він щохвилини наближався до них. Підлітки чули глухі вибухи, що нагадували гарматні постріли в туманну погоду. Крига, за всіма ознаками, сунула на південь, до них.
— Ніколи такого не бувало,— сказав Котуко.— Ще не прийшла пора. Як же міг початися льодолом?
— Ходімо за нею,— мовила дівчина, показуючи на примару, що плигала поперед них.
Вони з останніх сил тягли санчата. Вже навколо них тріскався лід, і щілини роззявляли пащі, як вовки. Страшна примара зупинилася на крижаній горі. Та гора підносилася над рівниною метрів на чотирнадцять і стояла нерухомо.
З неймовірним зусиллям Котуко кинувся наперед і потяг за собою дівчину. Вони полізли на гору. Крижаний гамір дедалі гучнішав, грізнішав, але гора стояла твердо. Котуко на мигах пояснив дівчині, що вони стоять на острові, куди привела їх восьминога потвора. Тепер лишалася тільки та небезпека, що плавуча крига може насунутись на берег і, рухаючись поверх землі, знести вершечок острова. Проте Котуко й дівчина перестали боятися. Вони хутенько склали собі снігову хижку, залізли до неї й заходилися їсти. Водночас прислухалися до тріскоту криги, що напирала на берег.
Потвора щезла з очей, і Котуко схвильовано сказав дівчині, що він, мовляв, має силу відганяти духів. Слухаючи його похвальбу, дівчина раптом розреготалась, почала хитатися з боку на бік.
За її спиною у відтулину хижки просунулися дві голови: одна — чорна, друга — руда. То були голови двох собак: Котуко-пса і Чорного, вожая. Обидва вони мали добрий вигляд, погладшали і здавалися цілком здоровими. От тільки прив'язані були одне до одного якимсь кумедним способом. Чорний вожай утік-бо зі своїм упряжем. Певно, він десь зустрівся з Котуко-псом, вони гралися чи борюкалися, і ремінна петля його упряжу заплуталась у мідному нашийнику рудого товариша, затягтись до того міцно, що жоден із собак не міг повернути голову, щоб її перегризти. Отак вони й зв'язалися докупи. Це та ще необхідність дбати про харч призвело до того, що вони видужали. Тепер обидва пси були в доброму здоров'ї.