Котигорошок

Сторінка 2 з 10

Лотоцький Антін

Батько вибрався до лісника, що жив ген під Залісом.

– Чи не ночувала у вас Оленка? – питає.

– Ні, – каже лісник, – зовсім я не бачив її.

– Ой, горенько, пропала дівчина! – вдарився батько об поли. Сумний він повернувся до хати. Стали в хаті раду радити, що робити?

А дідусь каже:

– Нема іншої ради, тільки комусь із нас треба піти шукати її.

– Ясно, що тільки так, – притакнув батько, – та кому ж іти? Ви найскоріш дали б раду собі, дідусю, але це вже не на ваші ноги та й не на ваші сили. Випадало б мені йти.

– Ні, тату! Годі, щоб господарство без вас залишилося! Піду я, – каже на це Хведірко.

– Він добре говорить, – похвалив дідусь, – нехай іде він! Хлопець молодий, дужий, і не дурний, дасть собі раду.

На цьому стало.

Тільки мати була не рада цьому:

– Моє материнське серце чує, що і йому грозить лихо, – мовила вона.

Але Хведірко наважився. Мати все приготувала йому в дорогу й він, попрощавшись з усіма, пішов.

Іде, іде, аж зирк – ластівочка біля нього. Так і щебече:

– Як прийдеш на роздоріжжя, не дивись на дерево й не слухай Лихого. Іди ліворуч!

– Щось воно вже є, – подумав Хведірко.

І пішов дальше. Іде, іде – аж ось і роздоріжжя...

– Туди, ліворуч, – каже до себе. – Ластівка говорила йти ліворуч.

І вже хотів іти далі, коли чує:

– Це ти, Хведірку, йдеш Оленки шукати?

Хведірко оглянувся навколо себе – нема нікого. Зирк на дерево, аж там чудовисько! Кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.

Хведірко пригадав собі, що ластівка щебетала, щоб вгору не дивитися, та вже запізно було...

Він сміливо каже до Лихого:

– Еге, сестри я шукаю. А ти звідки знаєш Оленку?

– Знаю, бо вона в мене! – каже Лихий.

– У тебе? – здивувався Хведірко.

– У мене, що ж тут дивного! Сподобалась мені, так я і взяв її.

– Ти мені віддай сестру, а ні, то не вийдеш живий з моїх рук! – скричав люто Хведірко.

– Ха, ха, ха! А диви! Жаба до коня пнеться! Та знаєш, Хведірку, мені сподобалась твоя відвага й завзяття! Ходім до мене, будемо битися! Коли побореш мене, візьмеш сестру, а коли ні, то я тебе візьму в неволю.

– Згода! – відповів Хведірко, – нехай буде потвоєму.

Пішли.

– Де ж моя сестра? – спитав Хведірко, коли прийшли до замку.

– Ось там, у башті. Але ти зразу до неї не підеш, раніш ми поборемось. Побореш мене, тоді забереш собі сестру. Але я не хочу твоєї кривди. Передусім ти наберися сили. А щоб її мати, ти наїсися кремінного хліба та залізного бобу.

І свиснув на слуг.

Ці миттю принесли на золотих мисках хліб і біб.

– Ну, сідаймо, Хведірку, і будемо їсти, – каже Лихий.

– Дивний у тебе хліб і біб! – каже Хведірко.

– Твердий трохи, – відповів Лихий, – зате він сил додає.

Узяв Хведірко хліб і пробує кусати. Де тобі! Скоріше всі зуби виламаєш, ніж укусиш! Пробує бобу, ще гірше.

– Ні, – каже Лихому, – це не на мої зуби.

– Не будеш їсти, то й сил не здобудеш! Тоді не нарікай, коли я тебе переможу. А може зречешся Оленки й не будеш боротися?

– Зректися Оленки!? Ніколи! Яка б то честь у мене була! Ні, нехай і загину, а боротися таки буду! Загину, то загину з честю, а коли повернуся без боротьби, то не зможу нікому в очі глянути. Ходім боротися!

– Стривай, – каже Лихий, заїдаючи біб. Хліб уже весь він з'їв. – Стривай, нехай під'їм собі, сил наберу.

Коли з'їв увесь біб, підвівся та й каже:

– Тепер ходім боротися на мідяний тік.

– Що ж, ходімо, – каже Хведірко.

Пішли. Як доходили до току, поперед Хведірка стала кружити ластівочка, й щебетала:

– Лови Лихого за бороду, лови Лихого за бороду...

Лихий не розумів ластівки, бо ж лихі не розуміли мови звірят, ані птиць. Тільки для добрих мова звірят зрозуміла.

Стали один проти одного.

Хведірко зразу думав спіймати чудовисько за бороду, але вмить подумав собі:

– Це був би підступ, а я хочу чесно боротися...

Довго Хведірко не давався, та вкінці таки не витримав. Лихий був сильніший за нього. Він поборов Хведірка і як не гупне ним до току! Бідний Хведірко тільки зойкнув і без пам'яті впав.

А нещасна Оленка й не знала, що з її братиком трапилось.

Вона тужила за домом і ждала рятунку. Але звідки цей рятунок мав прийти, вона ніяк не знала...

Чекала й вірила...

А ластівочкащебетушка полинула аж ген під вікно Сусів і під стріхою їх хати гніздечко собі виліпила.

Як тільки побачила Іванка, й защебетала:

– Ти в дорогу вибирайся, рятуй сестру і брата, ні хвилиночки не гайся, бо пропаде рід і хата.

Слухав Іванко цього щебету день у день і така туга оповила його душу, що він ніде спокою не міг знайти. Чах у всіх навиду...

Зажурилися батько і мати: одна дитина в хаті, та й вона чахне, в'яне...

І питають у сина батько і мати:

– Що з тобою, Іванку? Ти ж зовсім змарнів, нездужаєш?

А він:

– Ні, ненечко! Ні, батечку! Я здоровесенький...

Батько й ненька журилися і не знали причини.

Тільки старий дід угадав:

– Ти, Іванчику, тужиш за братом та сестрою?

– Так, дідусю! – відповів він і оповів дідусеві про те, що ластівка день у день щебече йому послухати її та піти шукати брата.

– Ластівка – добрий посол. Тобі, Іванчику, треба послухати її та і йти шукати сестру і брата.

Зрадів Іванчик, мов знов на світ народився.

– Я, дідусю, давно пішов би уже. Але не маю відваги сказати батькам цього. Боюся, що відмовлять мені, не дозволять піти шукати брата й Оленку. Може б ви, дідусю, заступились за мене, сказали своє слово... Батько та ненька вже послухають вас.

– Добре, Іванку, скажу.

Став старий Артем умовляти сина й невістку:

– Коли хочете, щоб ваш син був здоров і щасливий, відпустіть його шукати Оленку і Хведірка. Не відпустите, він з туги пропаде.

Батько й мати зразу й слухати не хотіли. Найдовше опиралася мати...

– Один він зостався у нас і цей пропаде... – говорила вона.

– Сяк чи так пропаде, – відповідав дідусь твердо. – Коли піде, то все ж може ще повернутися, брата й сестру привести. Ніхто не знає, що кому доля судила. Ластівочка – добрий посол, неправди вона не щебече...

– Може й ваша правда, батьку, – сказала нарешті невістка. – Нехай уже буде повашому, хай іде...

І вже не затримала сина у хаті.

Пішов Іванчик. І така сама доля зустріла його. Упав він без пам'яті на мідяному тоці. Там і залишило його чудовисько біля Хведірка... – "Лежіть тут обидва до судувіку", – сказало воно з презирством. І пішло у свій замок над Оленкою знущатися.